Читати книгу - "Кохання. Замовляли?, Ярл Конг"

- Просто супер! - Викрикую та б'ю долонями по керму машини.

"Краще і бути не може" - внутрішній голос вирішив скористатися моментом та пожартувати наді мною, тож вилазить десь з-під сидіння, де знаходилося його укриття та вирішує вставити свої п'ять копійок.

- І що тепер робити? - Дуже вагоме питання я ставлю сама собі, дивлячись у дзеркало заднього виду, але наразі це риторичне питання, бо шляхів порятунку з цієї кепської ситуації не видно на дану мить.

"Може, як мінімум поставити попереджувальний знак позаду машини, щоб у нас ніхто не врізався для повного щастя?" - Ну так, звичайно, наразі він (внутрішній голос, а не їжачок в тумані) вже повністю прийшов до тями, статечно розвалився на сидінні та очікує від мене якихось дій. Які він готовий коментувати. І не дай Боже мені десь помилитися... Не помічу, як вилізе на голову та розпочне на всю мене тероризувати.

- А це гарна порада, - і справді навколо ні житлових поселень, ні ліхтарів, ні навіть інших автомобілів, тож якщо хтось буде їхати, то може вчасно мене не помітити та...

"Давай швидше перебирай кочережками! Я занадто молодий, щоб так по-дурному помирати. Тим паче поряд з такою невдахою як оце ти!"

А я вам казала? Казала, що з ним потрібно триматися насторожі? Ось і маю результат, ще не вилізла з салону авто, а вже з голови до ніг в багнюці від цього нахаби.

- Не дрейф! Я врятую твою п'яту точку! - І свою також. Надіюся...

Добре, що я прекрасно знаю, де знаходиться той попереджувальний знак для інших автомобілів. Вже мала досвід ним користуватися. Все ж таки машинка далеко не нова, тож час від часу показує свій специфічний старечий характер. Правда минулого разу авто показало своє "фе" у місті, де навколо були інші люди, а неподалік знаходилася станція технічного обслуговування. А зараз... Ні душі...

Хоча... Бачу вищі сили все ж таки вирішили наді мною зжалитися, оскільки бачу перед собою два чималих світлих кружечки й не варто бути мега провидицею, щоб усвідомити, що це фари автомобіля, який прямує саме сюди та... 

Інстинкт самозбереження моментально спрацьовує в цей момент, адже розумію, що варто якось попередити цього чоловіка чи жінку, що варто гальмувати, щоб не врізатися в мою машину, а головне в мене, бо авто це груда металу, шкідливий внутрішній голос вийде сухим із води, а от я навряд... Тому починаю махати руками, як той млин у вітряну погоду.

Благими діями моститься доріжка в пекло - ніколи до кінця не усвідомлювала цю поговірку. Ніколи до цього моменту, а зараз очевидно розумію її сенс. Хотіла порадувати сина. Хотіла зробити якнайкраще, а виявилося, що принесу родині горе... Оскільки два цих здоровезних ліхтарики все наближаються, вони вже практично за пару метрів, а я головою усвідомлюю, що варто тікати, плигати десь в сторону, рятуватися, а тіло мене не слухається. Воно вже вдруге за сьогодні відмовляється зі мною співпрацювати.

"І правильно робить, я теж не хочу мати з тобою нічого спільного" - промовляє внутрішній голос позаду.

Вирішив і тут не втрачати нагоди та наостанок вколоти за живе? Чому наостанок? Та тому, що трагедії не уникнути. Її не зупинити. Тож закриваю очі. 

Очі я закрила, а вуха, на жаль, ні, тож чую такий виск шин, що аж закладає. Готуюся до зіткнення. До болю. Але... Тільки вітерець подув ніби збоку від мене. Подув і... нічого. Ні зіткнення, ні болю, нічого... Невже я так швидко перемістилася до раю?

І як тут обстановка? Варто огледітися, тож розкриваю спочатку одне око - темно. Відкриваю інше - все так само. А хіба в раї немає бути настільки світло, що аж очі сліпить? Вони що, вирішили зекономити на декораціях?

Ааа, ось воно що, я все ще на грішній планеті Земля, оскільки я вирішила обернутися та оцінити місцевість загалом, куди я потрапила, а виявилося, що я все там же. Посеред якогось лісу, на трасі, біля мене знаходиться чотириколісна маленька, яка втомилася, тож взяла незаплановану відпустку на невизначений термін, а неподалік знаходиться ще один залізний кінь, котрий знаходиться в повній бойовій готовності, оскільки з-під шин струмує дим, фари, які пару секунд тому були перед моїми очима, тепер вже спрямовані на засніжені дерева, а в наступну мить відкриваються дверцята і звідти вилазить... Ні, навіть вилітає ще один звір. Не з заліза. Не беземоційний апарат. На жаль... На жаль, бо з автомобіля вилітає чоловік і судячи з розпашілого обличчя, котре я можу розгледіти навіть в такій темряві, то він навряд чи бажає мені допомогти. 

Скоріше навпаки... Чорт, а красунчик же... Цікаво, він і в житті такий гарний, чи тільки такий неймовірний в пориві пристрасті?

"Мда... Жіночка повністю мізками поїхала..." 

І тут я теж повністю згідна з внутрішнім голосом, адже замість того, щоб тікати від цього шаленого чоловіка, намагатися врятувати свою шкурку, стою на одному місці та насолоджуюся його красою. Санта, тобі випадково ще один олень не потрібен? Адже я гарно впораюся з цією роллю...