Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

   Тоді я ще не знав, що коли її не буде поруч, то здаватиметься, ніби хтось без анестезії намагається розкрити мою грудну клітку та голими руками вирвати звідти серце. Зникне поколювання та тепло, бо з’явиться лише нестерпний біль, який, мов паразит, живитиметься спогадами.

   Коли мама померла, він говорив, що їй більше не боляче. Однак, я не мав права на такі думки. Потрібно було швидко з дев’ятнадцятирічного хлопця перетворюватися на чоловіка та брати на себе відповідальність. Але  ці думки заполонили мій мозок, коли  в міру свого віку я мав би думати про розваги, молодість та дівчат. Та як я міг не думати про те, що так безглуздо її втратив?

   Ми були тими, про кого кажуть два Аякси. Нерозлучними друзями. А я і далі зникав, навіть дружба не стала на заваді. З роками це не миналося, я тонув у ній все глибше. Боявся, що одного дня вона зникне, а я задихнуся, бо так і не випірну. Боявся перетворитися на летючу рибу, що бачить світло, яке вважає своїм порятунком та виринає над поверхнею океану, розправляє плавці, які хибно вважає крилами, і летить у повітрі декілька секунд, щоб врятуватися від небезпеки у воді. Та натомість потрапляє у чергову пастку. Нічні рибалки, котрі заманюють дурних риб сяйвом смолоскипів, ловлять їх у свої сітки, де їх не чекає нічого доброго.

   Страхи справдились і я став тією летючою рибою.  Рятуючись,  попався у хижі руки, які несли у своїх долонях щедру порцію неприємностей. Хоча, одна, найбільша приємність, таки  трапилася.

- Татку, - відриває від спогадів  тоненький голосок. Донька вибігає в блакитній  сукенці та рожевих кросівках з-за зрізаної верби, яка пустила тонкі гілки з короткого пенька. Ніка міцно притискає щось до грудей.

 - Дивися, який товстий! – довге біляве волосся з кучерями на кінчиках перекинулося від бігу на спину. Вона підводить на мене свої зелені очі, очікуючи повного зацікавлення. Впевнившись, що я готовий слухати, простягає долоню та демонструє великого равлика.

 - Як думаєш, чим його на сніданок годує тато, солодкою грінкою? Як ти мене? - зі щирою посмішкою, від якої на правій щічці з’являється ямочка, запитує ця мала маніпуляторка. Я вже знаю, що буде далі. Добре, що дід не пішов з нами, бо, швидше за все, зараз би викопував із нір кротів або збирав ящірок у відро, яким надто холодно вранці. Я ж маю до цього хоч і незначний, але імунітет, тому відповідаю:

 - Лялечко, цього равлика не годує татусь грінками. Він вміє сам про себе подбати, навіть дім завжди з ним, бачиш? – вказую на мушлю. -  Він любить капусту, а на десерт – полуницю.

- Але ж він такий маленький, беззахисний. Зовсім крихітка. І я бачила, як облизувався Фінік!

   Ніка ігнорує мій скептичний погляд, накриває долонею голову равлика, щоб він не почув розмови,  і просить нагнутися, аби прошепотіти мені на вухо:

  - Пес хотів ним поснідати…, - почалося! – Я його врятувала, тату! Я тепер маю про нього дбати.  Хіба йому не сподобається, коли я приготую сніданок замість того, щоб він сам став сніданком для Фініка? Він же їсть все підряд! Вчора я бачила, як він схопив у зуби великого черв’яка на городі і трусив його туди-сюди так сильно, що інший кінець стукав його по вухах. А потім він облизував дідусю обличчя! Б-е-е-е!  - обурюється поведінкою батькового безпородного пса, якого минулоріч він разом з Нікою підібрав на зупинці, бо цуцик був «маленьким та беззахисним», як і цей слимак. Батько тоді здався без бою.

  - Та-а-а-тку-у-у, - ну от, перевести розмову не вдалося,- Фінік знайшов його в кропиві! Мабуть, його покарали!

  - Чому ти так вирішила?

  - Бо вчора Денис казав, що мама карає його кропивою, коли він робить шкоду. Можна я заберу Рулю і зготую йому грінку на сніданок? Ще ж геть рано, він точно ще не снідав! – складає руки в благальному жесті та дивитися в очі, не кліпаючи.

- Рулю?

 - Так, - з гордістю здіймає підборіддя і підносить равлика до щоки, - я назвала його на честь діда Руслана, він часто допомагає дідусеві Сергію носити дрова і смажити шашлики, а ще смішить його. А люди, які можуть смішити – це найкращі друзі! Дідусь Сергій зрадіє, що наших друзів однаково звати!

- Але ж ти зовсім нічого  про нього не знаєш. Раптом він не просто Руля, а тато і вийшов за сніданком для своїх діток. Ми ж не можемо забрати від малюків-равликів їхнього тата? Відпустимо його додому?

  Ніка опускає голову, але не виглядає засмученою. Я пильно вглядаюся у її міміку. Губи стиснула, брови звела на переніссі. Про щось думає. Стою і чекаю на провокуюче питання.

 - А завтра зранку, коли знову будемо вести Вишеньку на луг, можна я провідаю Рулю і його малюків? Принесу їм полуничку.

  - Звичайно, Лялечко.

  Донька підстрибом біжить попереду, а за нею лінивим бігом дріботить собака. Мала кладе равлика на те місце, де його взяла.

   Беру Ніку за маленьку ручку та повільно крокуємо вверх пагорбом, наскрізь промочуючи кросівки росою. Відчуваю себе вільним та щасливим, бо тримаю за руку найцінніший скарб. Про проблеми буду думати пізніше. Ввечері за коровою Ніка піде уже з дідусем, тому що мені час повертатися до міста.

   Маю підозри, що після вечірнього дзвінка отримаю новини про поповнення у батьковому звіринці – там з’явиться Руля або ще якась дрібна тварина.

   У тата знаходиться занадто мало аргументів, аби сперечатися з цим  п’ятирічним дивом, тому він здається щоразу. Батько не може їй відмовити. Можливо, справа у тому, що Ніка нагадує йому дружину, яку кохав до нестями, але більше ніколи не зможе її обійняти чи просто доторкнутися. Усю любов, котрою не встиг поділитися, він дарує онуці. А малеча з радістю відповідає, дарує щирість та любов усім. Навіть тим, хто ні крихти її не заслуговує.

   У Вероніки дуже наївна вдача та надто щире і відкрите серце для цього світу. Я постійно хвилююся, аби його ніхто не розтоптав грубими черевиками. Особливо, її матір.