Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сігард
Звір поступається неохоче, огризається й гарчить. У його розумінні ми були б уже мертві, якби він не перехопив контроль над нашим спільним тілом. І лише страх втратити несподівано здобуту пару змушує його відійти убік і випнути з мене забуття. Щоб розібрався в тому, що йому не під силу…
Пару?! Що за…
Продершись крізь багряну пелену пекельного болю, і ледве встигнувши усвідомити, що все-таки вижив, я не відразу розумію, з якого це дива, мій внутрішній ведмідь такий задоволений.
А потім раптово усвідомлюю, що я когось міцно стискаю у своїх руках. І як удар під дих, мене наздоганяє аромат. Спокусливий. Найсолодший і найманливіший з усіх, що мені доводилося коли-небудь нюхати. І п'янкий смак на губах. Її смак... він настільки б'є по моїх інстинктах, що все відступає на задній план.
Різко розплющивши очі й скривившись від яскравого сонячного світла, опускаю погляд нижче. І бачу мокру світловолосу маківку у себе на грудях. А довкола хлюпочеться холодна вода. Здається, я лежу на мілині. А дівчина − на мені. І звідки тільки взялася?
Не просто дівчина… Моя пара.
«Наша!» – одразу ж прилітає ревнивий рик внутрішнього звіра.
Наша, так. Але дійсно. Звідки вона взялася? Пам'ятаю лише, як поранений звалився з урвища в озеро, якось примудряючись уникати ворожих стріл. І вже непритомніючи, я, здається, на голих інстинктах спробував відкрити портал.
Відірвавши погляд від дівочої маківки, оглядаю околиці. Чуття каже, що на багато миль довкола немає нікого, крім дикої звірини. Втекли пси шолудиві? Мабуть, вирішили, що здох. Або перенісся кудись. Дивно… Озеро те саме… стрімке урвище над головою, стіна вікових дерев на іншому березі… але в пам'яті виринає видіння іншого берега та лісу, наповненого іншими запахами.
І дівчина, що сидить на березі.
Ця картинка, яскравим спалахом, що врізався в пам'ять, змушує мене знову звернути всю увагу на крихітку в моїх руках. Долоні пробігаються по ладному тілу.
− Гей, − кличу її, легенько струшуючи за плечі.
У відповідь лунає тихий жалібний стогін, від якого все всередині перевертається. Ніздрі досі лоскоче солодкий запах її крові, але не він змушує мого звіра нервувати. Отже… Відсунувши пом'ятий мокрий капелюшок, я бачу на припухлій запаленій шкірі її плеча сліди від укусу. Свою мітку. Поставлену в несвідомому стані. От і причина задоволеності ведмедя.
Відчувши свою пару, він навіть не подумав з нею церемонитися, відразу привласнивши. І налякав до втрати свідомості, судячи з усього. А мені тепер розбирайся, що з нею робити і як все пояснювати.
Не звертаючи уваги на біль від ран, що вже потроху затягуються, обережно сідаю, перевертаючи свою ненавмисну знахідку. Завмираю, жадібно розглядаючи те, що мені відкрилося. Гарне ніжне личко, витончений вигин брів, акуратний носик, гладка шкіра та соковиті губи. Приголомшливий вигин беззахисної шиї й чудові пружні груди, ідеальні для моїх рук, у всіх деталях змальовані мокрою тканиною тонкої блузи й мереживом білизни.
Ласа. Беззахисна. І повністю у моїй владі.
І не відпустить її тепер ведмідь, хоч би як рвалася. А в тому, що рватиметься і не радітиме нашому зв'язку, я майже не сумніваюся. Доля підсунула мені в пару людину без найменшої краплі крові перевертня. А ці нас бояться, як вогню. Щоправда, і парами рідко стають.
Але звірові начхати на все. Він знайшов, заявив права та вважає своєю. Не відпустить.
І я не певен, що зможу. Занадто… ласа.
Ксенія
Ніс лоскоче запах диму і, здається, смаженого на багатті м’яса. Точно на багатті й точно м'яса. Переплутати цей аромат із чимось ще просто неможливо.
Я заснула на пікніку і мало не проспала шашлик? Шлунок, що прокинувся, здається, навіть раніше за мене, видає обурене бурчання. Ну так. Блюзнірство це – проспати шашлик, що готується десь в зоні досяжності.
Розплющивши очі, я здивовано хмурюся. Наді мною кам'яна стеля.
Це куди мене занесло?
Краєм ока ловлю якийсь рух збоку, повертаю голову, спочатку бачу затягнуте хмарами небо через гілки дерев, що обрамляють… вхід до печери. Опускаю погляд… і завмираю, затамувавши подих. Біля багаття, розведеного на кам’яному плацику перед печерою, сидить чоловік. Величезний просто. І оголений до пояса.
Очі вихоплюють дедалі більше деталей, і серце починає потихеньку брати розгін. Широченні плечі. Розвинена грудна клітка. М'язи, м'язи, м'язи, суцільні м'язи, схожі на сталеві канати, що випинаються під смаглявою шкірою. Довге темне волосся. Борода. І раптовий, несподіваний гострий погляд темно-карих очей, коли він різко повертає голову в мій бік.
У пам'яті спалахом проноситься видіння величезної чоловічої фігури, що йде на дно. Моя відчайдушна спроба врятувати потопаючого незнайомця… і те, як він у відповідь мало не втопив мене. А потім... вкусив. І гарчав, як звір.
Рука сама собою підіймається до плеча. Пальці намацують болючі сліди від ікл.
Ой, матінко.
Схлипнувши, я так різко підриваюся зі своєї лежанки, що аж в очах починає ряботіти. І тут тільки помічаю, що одягнена не у свій одяг, блузку та лляні слакси, а в якусь сорочку, явно чоловічу, великого розміру, а під нею… немає нічого.
Нова хвиля страху накриває з головою. Ледь не поповзом кинувшись геть, я сама не помічаю, як забиваюсь у найвіддаленіший від мого кривдника кут печери.
− Хто ви такий? Куди ви мене притягли? – вигукую перелякано. Голос зривається на якийсь писк.
Чоловік неквапом підіймається і йде до мене. Очі безсоромно мандрують моїм тілом, особливо затримуючись на голих ногах. Потім підіймаються назад, застрягши на розстебнутому комірі сорочки.
– Не наближайтесь! − верещу, відступаючи. Буквально втискаюся спиною в холодний камінь стіни й судомно стискаю комір пальцями, стягуючи й ховаючи від нахабного погляду все зайве.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокуса для звіра, Ольга Островська», після закриття браузера.