Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Назад у реальність я повернувся від тріску хмизу. Вечоріло. Навколо щільно росли дерева, заплутані густим чагарником. Не фруктові — значить, ліс чи гай.

Тріск пролунав ближче і чіткіше. Мабуть, не сподобався він моїй підсвідомості, що залишалася на варті, і вона поспішила розворушити решту організму. Адже вірно — неправильний був тріск, надто гучний. Звір так не ходить. Кабан чи ведмідь, можуть, але тільки якщо атакують чи тікають. Але тоді шум котиться поперед них зі швидкістю електрички, що під'їжджає. А ось так, неспішно, розмірено могла б ходити людина — набравши за двісті кіло ваги і з ногами понад п'ятдесятий розмір. Щось підказувало мені, що до подібних зустрічей я ще не готовий. Значить, треба міняти місце дислокації.

Визначившись із найближчим завданням, я розплющив очі і сів. Спина озвалася на рух болем, але не так щоб дуже. Не до судом... Руки й ноги теж стогнали, але рухалися. Залишалися відкритими питання: де, що, як і чому? — але тріск, що насторожував, наближався, і я, відклавши пошук відповідей на більш сприятливий час, на автоматі підхопив з землі свій рюкзак, якийсь об'ємний баул і поспішив у протилежний бік.

Кроків через двадцять ліс закінчився, і я вийшов на широку бруківку. Пам'ятається, бабуся казала, що проклали її тут мало не за кесаря Франца Йосипа. Та так старанно, що вона простояла не тільки обидві війни, а й весь інший бардак і розруху пережити зуміла. До речі, разом із мостом. Його спеціально висадити в повітря намагалися, коли відступали, я тільки забув: хто саме. Скоріш за все німці. У них тільки будувати добре виходить, а ламати — тонка кишка... Або поспішали... Ось нічого й не вийшло. Опора тріснула, а міст навіть не просів. Так і стоять досі — міст через річку Свірж і кілька кілометрів бруківки по обидва боки від нього. Пізніше, сучасне асфальтове покриття на шосе вже кілька разів міняли та латали, а щільно покладеним і запрасованим гранітовим каменюкам хоч би що. Ось така місцева історична пам'ятка вийшла.

О! Це ж я рахуй у селі. Хвилин п'ятнадцять ходьби і буду вдома.

Тут я згадав автобус, крик водія, удар… і здивовано озирнувся.

Зачекайте, громадяни дорогі, якщо була аварія, то де зім’ятий кістяк автобуса, бите скло?.. Це ж я, так розумію, разом із ним назовні вилетів? І чому я прийшов до тями не на узбіччі, а за багато метрів углиб лісу? У мене що – підвищена летючість виявилася?

Та гаразд, бог з нею, при аваріях і не такі курйози трапляються. Одного разу вантажівка в поворот не вписалася і з пагорба навернулась. Разів зо три через себе перекинуло, а потім ще й у ясен приклало. Коротше, машину відвезли на металобрухт, як таку, що не піддається відновленню. Водія — до лікарні відправили. На щастя, живого. А смішне у всій цій, загалом сумній історії, що шофер віз у кабіні молоко у трилітровій скляній банці. І ось вона не тільки не розбилася, а навіть хистка капронова кришечка з горловини не злетіла. Так і лежала собі склотара на полику — повна й ціленька. А ви кажете!.. Тому, особистому рекорду на дальність польотів я не дивувався, а от — куди з місця аварії поділися всі інші учасники події, як і самі сліди — зрозуміти не зміг. Не буває такого, але факт.

Гаразд, запишемо в дивне, а з’ясування відкладемо на потім. Дивне дивним, але було б набагато гірше, якби довкола валялися поранені пасажири, і ніхто не поспішав на допомогу. Доводилося, знаєте, бачити… Не найприємніше видовище. А з незрозумілим і вранці розберемося. Як заповідає армійська мудрість: «Бо чоботи треба чистити з вечора, щоб зранку вдягати їх на свіжу голову».

Прийнявши цілком розумне рішення, підхопив речі і потягся далі, запізніле дивуючись неабиякою вагою чужого баула. До речі, єдиним речовим доказом того, що ні автобус, ні аварія мені таки не наснилися.

Сонце на той час зовсім сіло, від річки потягло туманом і, оскільки місяць не поспішав на своє робоче місце, темінь згущувався неабияк хутко. Видимість — нуль.

Наплювати. У рідних місцях я можу ходити не лише із заплющеними очима, а й у будь-якому ступені сп'яніння. Перевірено… Автопілот не підводив жодного разу. Де б я не відключився, — в юності, що лише обзаводиться вусами, різні колізії траплялися, — прокидався завжди у своїй кімнаті. У крайньому випадку — на сіновалі, але обов'язково на своєму обійсті.

Мимохідь здивувався гаю, в який мене викинуло з автобуса, — раніше там общинна сіножать і дорога на цвинтар були. Але ж за п'ять років багато що могло змінитися. Заспокоєний цією думкою я поплентався додому, за гарячу не співсталяючи не такий вже й великий інтервал часу з віковим виглядом дерев.

Бабусин будинок стояв на місці. Правда, геть-чисто зникла огорожа. І у вигляді сталевої сітки, натягнутої між бетонними стовпцями, для відокремлення приватної території від території громадської. І у вигляді невисокого штахетника, що декоративно захищає місце для сидіння, ходіння, куріння та інших пересувань господарів — від саду та городу. До речі, разом із опорними стовпами. Але в наш час подібною метаморфозою нікого не здивуєш. Залишене без нагляду майно має властивість розчинятися, як цукор в окропі. Тим паче, за цілу п'ятирічку... Добре хоч будинок не розтягли по дощечці, та по цеглинці... Мало в когось із сусідів якась термінова нестача у будматеріалах виникла? А тут — он скільки всього.

Вхідні двері ось, до речі, добрі люди змінили. Раніше вони витонченіші були. Дубові, різьблені... А зараз просте полотно, збите на живу нитку з більш-менш підігнаних дощок. Соснових. Навіть без замка. Сюрприз, однак. Схоже, відпочинок обіцяє стати насиченим та цікавим!