Читати книгу - "Ліс таємниць"

— Піду сьогодні, — м’яко нявкнув Вогнесерд. — Після Зборища якось тихцем вислизну. Якщо принесу свіжини, то завжди зможу сказати, що просто полював.

— Ти дуже ризикуєш, — нявкнув Сіросмуг, лагідно лизнувши Вогнесердове вухо. — Але Тигрокіготь — це й моя проблема теж. Якщо вже ти вирішив піти, то я піду з тобою.

***

Снігопад припинився, а хмари порозліталися з неба до того часу, коли Вогнесерд та Сіросмуг разом з іншими Громовими котами вийшли з табору і рушили лісом до Чотиридерева. Укрита снігом земля поблискувала в сяйві повні, а паморозь мерехтіла на кожній галузці та на кожному камінці.

Назустріч котам віяв легіт, збурюючи поверхню снігу і доносячи до них запах ворожих вояків. Вогнесерд здригнувся від передчуття. Землі всіх чотирьох Кланів зустрічалися у священній лощовині. Тут, під чотирма великими дубами, посеред захованої за крутосхилами галяви, щоповні збиралися представники усіх Кланів. І на цей час між ними проголошувався мир.

Вогнесерд порівнявся із Синьозіркою, яка вже припала до землі, готуючись проповзти кілька останніх котячих хвостів до верхівки схилу й стрімко збігти униз. Посеред галявини, між дубами, височів пощерблений камінь, виділяючись своєю чорнотою на білому снігу. Очікуючи сигналу від Синьозірки, Вогнесерд спостерігав, як там унизу коти з інших Кланів вітаються одне з одним. Він не міг не помітити наїжачених спин і лютих поглядів, якими Вітряні коти зустрічали вояків Річкового і Тіньового Кланів. Звісно, що ніхто з них іще не забув нещодавню битву. Якби не перемир’я, вони б уже вчепилися одне одному в хутро.

Вогнесерд упізнав Високозорого, провідника Вітряного Клану, що сидів біля Великого Каменя разом зі своїм воєводою Мертвоногом. Неподалік від них умостилися Носошморг і Багношуб, медикоти Тіньового та Річкового Кланів, витріщаючись на інших котів очицями, в яких віддзеркалювався місяць.

Вогнесерд відчув, як Сіросмуг напружив м’язи, сповненими захвату очима вдивляючись у лощовину. Простеживши за його поглядом, рудий вояк побачив Срібнострумку, що виходила з тіней, поблискуючи у місячному сяйві своєю прекрасною чорно-срібною шубкою.

Вогнесерд ледь стримався, щоб не зітхнути.

— Якщо збираєшся з нею зустрітися, дивись, щоб тебе ніхто не побачив, — застеріг він друга.

— Не переймайся, — нявкнув Сіросмуг.

Він уперся у тверду землю передніми лапами в нетерплячому очікуванні миті, коли знову буде поруч із Річковою кицею.

Вогнесерд зиркнув на Синьозірку, сподіваючись, що вона дасть знак усім спускатися на галявину, але натомість побачив Білошторма. Білий вояк підійшов і присів біля провідниці на сніг.

— Синьозірко, — Вогнесерд розчув мурмотіння шляхетного Громового кота. — Що ти плануєш казати їм про Хвостолома? Ти скажеш іншим Кланам, що прихистила його?

Вогнесерд напружено чекав, що відповість Синьозірка. Хвостолом колись був Зореломом, провідником Тіньового Клану. Він убив Зорещерба, власного батька, потім викрав кошенят у Громового Клану. Громові коти допомогли Тіньовим вигнати жорстокого провідника геть у ліси. Опісля Зорелом привів цілу банду котів-волоцюг, щоб напасти на табір Громового Клану. У тій битві Жовтоікла, медикицька Громового Клану, видряпала йому очі. Звідтоді він, сліпий та безсилий, був їхнім бранцем. Колишнього провідника позбавили дарованого Зорекланом імені та утримували під надійною вартою. Але Вогнесерд знав, що цього замало. Інші Клани будуть вимагати смерті волоцюги чи принаймні вигнання. Вони не надто зрадіють звістці про те, що Хвостолом досі живий.

Синьозірка все пильно дивилася на котів, що походжали там, унизу.

— Я не скажу нічого, — відповіла вона Білоштормові. — Інші Клани це не обходить. Хвостолом тепер наша відповідальність.

— Гучні слова, — прогарчав Тигрокіготь з іншого боку. — Чи ми просто соромимося зробленого?

— Громовому Кланові нічого соромитися власного милосердя, — холодно відрізала Синьозірка. — Але й перти на рожен не варто.

Перш ніж Тигрокіготь устиг заперечити, провідниця підвелась на рівні й глянула на решту Клану.

— Слухайте, — нявкнула вона. — Ніхто з вас не має плескати язиками про напад волоцюг або згадувати Хвостолома. Це стосується тільки нашого Клану.

Синьозірка почекала, поки всі коти згідливо замуркотіли. Тоді вона махнула хвостом, даючи знак приєднатися до решти Кланів унизу. Провідниця помчала униз крізь кущі, Тигрокіготь — одразу за нею, розкидаючи сніг навсібіч своїми могутніми лапами.

Вогнесерд кинувся за ними. Вибігши із кущів на галявину, він побачив, що Тигрокіготь зупинився просто неподалік, з підозрою поглядаючи на нього.

— Сіросмуже, — напівозирнувшись, тихенько засичав Вогнесерд, — не думаю, що сьогодні тобі варто йти кудись зі Срібнострумкою. Тигрокіготь…

І тут Вогнесерд усвідомив, що Сіросмуг уже не стоїть поруч із ним. Роззирнувшись, він побачив, як його друг зникає за Великим Каменем. Ще мить чи дві — і ось уже Срібнострумка, вислизнувши з гурту Річкових котів, шмигнула за ним.

Вогнесерд зітхнув. Він глянув на Тигрокігтя, гадаючи, чи не побачив воєвода зникнення його друга. Але Тигрокіготь уже почапав геть до Одновуса з Вітряного Клану, тож Вогнесерд трошки розслабився.

***

Знервовано шмигаючи галявою, Вогнесерд мимохіть підійшов до гурту старійшин — там був Плямошкур із Громового Клану, решти він не знав. Старі коти повсідалися під лискучим листям куща падуба, де сніг був трошки мілкіший. Краєм ока стежачи за Сіросмугом, Вогнесерд умостився, щоб послухати їхню розмову.

— Я собі пригадую гололист, гірший навіть за цей, — говорив старенький чорний кіт із посрібленою сивиною мордочкою й пошрамованими у численних битвах боками. Його коротка плямиста шерсть пахла Вітряним Кланом. — Річка тоді замерзала більш ніж на три повні.

— Твоя правда, Крукошубе, — погодилася смугаста королева. — І здобичі було куди менше, навіть у Річкового Клану.

На якусь хвилю Вогнесерд зачудувався, як це двоє старійшин із Кланів, що нещодавно так ворогували, зараз спокійно собі розмовляють і не плюють одне на одного жовчю. Але потім зрозумів: це ж старійшини. За своє довге життя вони бачили не одну жорстоку битву.

— А подивіться на молодих вояків, — додав старий чорний кіт, зиркнувши на Вогнесерда. — Вони навіть не знають, що таке скрута.

Вогнесерд незручно зачовгав прілим листям і спробував напустити на себе шанобливий вигляд. Плямошкур, що сидів поруч із ним, дружньо підмахнув хвостом.

— То ж, здається, саме тієї зими Синьозірка і втратила своїх кошенят, — нявкнув Громовий старійшина.

Вогнесерд нашорошив вуха. Він пригадав, що Крапохвістка якось розповідала про кошенят, які народилися у Синьозірки. Це сталося саме перед тим, як вона стала воєводою Клану. Але він нічого не чув про те, скільки було кошенят і коли вони померли.

— А пригадуєте, яка відлига була того гололисту? — Крукошуб перебив роздуми Вогнесерда, поринувши у власні спогади. — Річка в каньйоні тоді розлилася майже