Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Подвір’я було вистелене річковою галькою, яка, тручись, шелестіла під ногами. Коли збиралося на дощ, стільці і стіл належало заносити в простору нішу під накриття, де стояли інші стільці та столи, неодмінні атрибути наших бенкетів, стережені павуками — інсектусами у бойових візерунках, через що, крім нас, яких вони знали, сюди ніхто не потикався. Можливо, вони мали нас за своїх господарів, а може, інстинкт, який замінював їм здоровий глузд, підказував, що з такими гігантськими одоробалами, як ми, їм не впоратися.
Позаду були металеві двері з товстим матовим склом, куди я прагнув потрапити, ваблений світлом, яке млоїлося звідти ночами, й оповідками, які почув швидше, ніж почалося моє тут перебування — першу мені розповів провідник поїзда, яким я сюди приїхав, другу, що відрізнялась від першої подробицями, — таксист, третю, що спростовувала попередні, — Кара Гасан, літописець, запрошений укладати Правдиву Історію Нищення і Ненависті. То був вхід до каземату, де брали початок печери з численними розгалуженнями, темні лабіринти з карстовими бурульками, потаємні ходи, що пролягали під дном Середземного моря, виводячи в Передній, Середній і Задній Азії; одне відгалуження тяглося в Єгипет, до коптського монастиря, де зберігалися переписані ченцями давні рукописи. Ті печери, то були крипти перших вірян, в яких вони ховалися від переслідувань імператорів і посадників. Коли настане остання пора, двері на мить відчиняться, щоб прийняти своїх найстійкіших сподвижників.
Часто прибігали коти. Лягали на сонці, розтягувалися, випростували лапки, солодко дрімали — годі уявити собі подвір’я без цих самодостатніх пухнастих звірят. Навіть коли вони йдуть геть, залишаються їхні проекції, ворсинясті ейдоси, так само як у їхніх оброслих пухом котячих головах залишаються ейдоси віскас на тарелі, які примушують їх вертатися сюди знову і знову.
На зовнішній стіні будинку, поверх світлого тиньку котримсь із митців-резидентів, яких тут устигло перебути до дідька, було намальовано люмінісцентними фарбами прутень, мов стовбур дерева, яких удосталь росло навколо, і виведено напис, якого годі було не зауважити: КОЇТЬСЯ КОЇТУС, ПРОХАННЯ НЕ ТУРБУВАТИ — незбагненна аура висіла над цим палациком, еротизуючи все навколо, найбільше, одначе, простір під його черепичним дахом. За цим фалосом, що світився у темряві, щоправда, не так яскраво, аби його можна було побачити з великої відстані, я знаходив свій тутешній пристанок.
Інтер’єр, екстер’єр і фокстер’єр
Якось на подвір’ї вигулькнув пес. Покрутив хвостом, забіг у коридор будинку, залишив візитну картку на килимку («тут був я»), занюхавши котячий запах, голосно гавкав, доки його не забрали господарі: «Беці, Беці, на комм шон».
Інвентаризація інтер’єру (закінчення)
У таких випадках, як із фокстер’єром, добре, що не забуваєш затраскувати двері до свого тимчасового помешкання, яке складається з коридорчика, вигод (разом) і кімнати, в яку я, скориставшись вигодами, повертаюся. Найважливіше, крім кухні, звичайно, робоче місце, яке не раз ставало учасником незбагненних метаморфоз, включно з непоодинокими випадками, коли воно і той, хто на ньому сидів, входили у взаємний контакт, потребували один одного, як інь і янь, доки кінець кінцем зливалися в сіамському екстазі. Біографію нетяг завершував один і той самий дидактичний лад про згубну пристрасть, в якому «любити» римувалося з «погубити», а «стілець», про що неважко здогадатися, з «грець».
Під впливом такого маловтішного досвіду я час до часу змінюю робоче місце, пребуваючи то за столом перед комп’ютером, де займаюся моїм улюбленим видом спорту — серфінґом на хвилях віртуального океану, то сидьма за журнальним столиком, то в синьому кріслі на металевих ніжках, то лежачи в ліжку, мріючи й пишучи, — я проводжу там чи не найбільше часу. Якщо врахувати, що ліжко також місце сну і — ласт бат нот ліст — кохання (одна з його територій, поряд з якими існують також акваторії, як, наприклад, ванна або джакузі), то найважливіші моменти життя відбуваються на обтягненому простирадлом матраці, на який припадає щонайменше третина Відведеного На Цій Землі Часу.
Ліжко — це, зрештою, місце зустрічі, храм, в якому сходяться ейдос і ерос, свідоме і підсвідоме, еґо і супереґо, людина і її лібідо. Лежма на ліжку, спершись на подушку, я жонґлюю дистанційним управлінням; щоразу, вмикаючись і вимикаючись, самсунґ-стенд-бай подає сигнал, кілька акордів мелодії, схожої на ту, якою привертають увагу на вокзалах, щоб оголосити про прибуття-відбуття, запізнення і зміну платформи, штраф за паління в недозволених місцях і самовільне розкидання сміття, ризики залишання речей незнайомцям однаковою мірою, як і займання чужої поклажі, переваги нагляду за дітьми і здавання багажу до камери схову, що працює цілодобово, рунд ум ді ур, в кінці тунелю до ваших послуг відеозал, караоке і вар’єте, наступний сеанс о двадцять першій нуль нуль, продаж квитків припиняється за п’ять хвилин...
Кімната обплутана дротами. Я в Пентаґоні. Я в Адміністрації Президента. Я намагаюся простежити, куди ведуть всі ті дротики, яким несть числа, товсті і тонкі, сині та чорні; частина їх тягнеться до комп’ютера, лексуса й факсуса, частина до фікуса, який правив за ялинку на Різдво, до мікро сенсітів сістем «Сільва», вузькоокого самсунґа і відеомагнітофона, кавоварки і кавомолки, хліборізки і холодильника, емхапе й емґебе. Але куди вела решта? Дроти на підлозі переплутувалися з дротами на полотнах, люб’язно подарованих митцями на знак завершення їхнього успішного перебування. Одного прекрасного дня ідилію кімнатної тиші розірве наглий дзвінок й істеричний фальцет ад’ютанта його превосходительства покладе край усьому: «Гер президент, у країні переворот. Армія присягла на вірність Кара Гасану. Елітний полк зрадив Вас. Національна ґвардія розбіглася. Опозиція вилізла зі штанців, перепрошую, з шанців.»
Проте найбільше дротів вело до ламп, надаючи кімнаті питомих ознак.
Ательє художньої фотографії
На високих і тонких ніжках, тримаючись за край столу і стоячи на підлозі, звисаючи матовими кулями зі сцени і причаївшись на стіні, вони утворювали досконалі перетини світла і тіні, трапеції й ромби різних ступенів інтенсивності, прямуючи до однієї правильної лінії, до золотого перетину — в цих невидимих чарівних дверях з’являлася ВОНА, елеґантний топ ховав знади тіла рівно настільки, щоб робити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.