Читати книгу - "Вілла Деккера"

Partei in Polen» та «Deutscher Volks­ver­band» — займаються такою самою харитативною в лапках діяльністю. Складаються ці партії з польських німців. Перша заснована в 1931 році, керує нею Макс Вамбек. Друга існує з ­1924-го, на чолі стоїть Людвік Вольф. Обидва нацисти і люті ненависники євреїв.

— Вас не дивує така діяльність?

— Ні. Усі хочуть не тільки євреїв позбутися, а ще й на них заробити. На початках нацисти конфісковували у тих, які намагалися виїхати, лише 25 відсотків від вартості їхнього майна і коштів. З кожним роком цей відсоток продовжував рости. І до 1938 року вже становив цілих 90 відсотків. Їх грабують до нитки. Навіть золоті зуби змушують залишати. Так що тих 10 відсотків, які їм зостаються,— то все особисті речі, нікому не потрібні лахи, родинні альбоми і таке інше.

— Отже, ті німецькі партійні організації якимсь чином пов’язані і з совєтським консулятом?

— То дуже розгалужена діяльність. Як бачиш, консулят Еквадору теж бере в цьому участь. Євреї у Польщі воліють про це не просторікувати. Тому в їхній пресі ти нічого цього не знайдеш. Все робиться доволі обережно.

— Тоді можна припустити, що Кос не тільки готував еміграційні папери, але й помагав депонувати коштовності в совєтському консуляті?

— Про нього нічого конкретного не знаю. Але не він один.

— Чи ви чули про такого собі Деккера, який теж цим займається?

— Деккер член «Deutscher Volksverband»[15]. Цим усе сказано. І скажи нарешті: коли наступний репортаж буде? Чи тобі вже грошей не треба?

— Та чого не треба… Намагався щось писати, але дубль ­пусто. Голова вивітрена, як дзюраве відро. Може, до кінця тижня…

Він подивився на мене зі смутком і похитав головою.

2

Папку я приніс комісарові і переказав розмову з сусідом та редактором.

— Он воно що…— промовив він.— Цей Кос мене врешті зацікавив. Я наполіг на розтині, хоча наші вже хотіли віддати трупи родинам. Підеш зі мною до трупарні?

Не люблю я трупарень, а особливо того смороду, який гуляє в повітрі з розтятих животів і шлунків, з усіляких хімічних препаратів і навіть зі стін, що просякли наскрізь запахами трупів. Довгий коридор в підвалі комендатури привів нас до просторої зали, що мала уздовж стін великі шухляди, в яких зберігалися трупи. Тут панувала волога задуха і солодкавий запах формаліну. На двох довгих столах лежало два обвуглених і роздутих тіла з піднятими догори руками. Груди й животи їхні зяяли потворними нутрощами. Юзик Шнайдер сидів поміж тими столами на ослінчику й курив. Він окинув нас байдужим поглядом і лише кивнув на наше привітання. Видно було, що вже встиг хильнути, але ніхто йому того не боронив, бо така робота, як в нього, просто зобов’язувала похмелитися. Фотограф якраз завершив клацати фотоапаратом.

— Вже по всьому? — запитав Обух.

— Най го шляк трафит,— сказав Юзик.— Я думав раз-два їх спекатися, а нє — не вийшло. Мушу писати протоколи, прикладати знимки… Ти скінчив? — запитав у фотографа.— Ну, то вимітайся.

— Ще чого! Я теж хочу послухати.

— І що? — запитав Обух.— То таки смерть не від ­вогню?

— Яке! — махнув рукою Юзик.— Почнімо з чоловіка. Його застрелили. Тридцять восьмий калібр. Дістав дві кулі в груди. В горлянці і легенях є сажа, отже, коли його облили гасом і підпалили, він ще дихав.

Фотограф свиснув.

— З чого стріляли? — запитав комісар.

— «Сміт Вессон» 38-го калібру. Така куля робить в тілі купу дзюрок і з трьох-чотирьох кроків прошиває наскрізь. Перша куля так і зробила — вилетіла з тіла. Її убивця забрав разом із лускою. А от друга залишилася в тілі…

— Бо він уже впав на підлогу,— сказав Обух.

— Власне, так. Вдруге стріляли згори і під кутом.

— А чому руки у них підняті? — запитав я.— Просили милосердя?

— Ні,— відказав Юзик.— Коли тіло горить, то корчиться, а шкіра стягується — руки й ноги можуть задиратися догори.

— Що з дівчиною? — запитав комісар.

— А з дівчиною, курва мать, проблема інша. Її злегка придушили. Потім зґвалтували, додушили і облили гасом. І вона також ще дихала. Спосіб убивства схожий на роботу Цинамонового душія, але очі на місці.

Ми подякували і піднялися нагору.

— Ну, видиш,— сказав Обух.— Маємо свіжу роботу.

Коли ми увійшли до його кабінету, нас уже чекав інспектор Владислав Ґождзєвскі[16].

— Куди ви ходили? До трупарні?

— Так,— відповів Обух.

— І що?

— Їх обох убили. Чоловіка застрелили, а дівчину зґвалтували і задушили.

Інспектор сів у крісло, закинув ногу на ногу і закурив, похитуючи головою в задумі. Така його задума не віщувала нічого приємного. Ми стояли, спершись сідницями на стіл. Інспектор перевів погляд на мене, потім на Обуха і запитав, киваючи на мене:

— А його ти навіщо з собою волочиш? Він що, збирається про це писати?

— Ні,— відповів комісар.— Він нічого писати не буде. Але довідався дещо цікаве. Розкажи панові інспектору,— штурхнув мене ліктем.

Я розповів, що знав. Інспектор слухав, не перебиваючи. Відтак зітхнув:

— Ну, ви дуже не розганяйтесь. До нас уже їде ваш доб­рий знайомий — шеф контррозвідки Владислав Конарський. Той Альберт Кос чомусь його дуже зацікавив, хоч він ще не знає, що того було застрелено. Телефонували також мені з Міністерства Справ Закордонних і сказали, що до них звернувся віцеконсул з совєтського консуляту у Львові і просив вплинути на львівську комендатуру, щоб ми інформували його про хід розслідування. Запитали також, хто веде розслідування. Я сказав, що жодного розслідування ще нема. Там дуже здивувалися. Ну а тепер бачу, що розслідування таки є. Щось забагато клопоту, як на мою голову.

— Віцеконсул? — перепитав я.— То консула в них нема?

— Є, Єлісєєв… Але він застряг у Варшаві. Займається єврейськими біженцями з Чехословаччини. Тут його заміняє Пйотр Зяблов. Теж чекіст…— Інспектор затягнувся і видихнув дим, важко зітхаючи.— Я послав на ту хату Радомського, щоб зайняв напровсяк стійку. Покажіть мені ту папку, яку ви звідти забрали.

Я подав йому папку, він хвильку перекидав папери, світлини, потім віддав назад.

— Там їх було зо два десятки,— сказав я.— Я виписав прізвища тих людей.

— Зробіть мені копію. Але чує моя дупа, що Конарський не просто так фалює сюди. Певно, відбере у вас це діло. А я і впиратися не буду. Баба з воза — коням легше. У нас і так є чим зайнятися. Що з тим душієм? — звернувся він до Обуха.— Є зрушення?

— Ні, нема,— відповів комісар.— Ми дослідили контакти тієї дівчини, поки що жодної зачіпки нема. Скидається на те, що то був маніяк. Нормальний чоловік не виколупував би очей.

— Цього нам тільки бракувало! Якщо маніяк, то будуть ще й інші офіри, нє?

— Можливо.

— А ця дівчина, що згоріла… То не його робота?

— Не виглядає на те. Очі цілі, цинамону брак.

— До чого той цинамон?

— Гадаю, то такий спеціяльний знак. І він нам ще зустрінеться.

— О-ой, що нині за день! Від самого ранку жодної приємної новини.

Він піднявся і рушив до дверей. Його перепинив Обух:

— А що з тим віцеконсулом? Маємо йому подавати якісь звіти?

— Гівно йому на патичку, а не звіти. Я вмиваю руки. Нехай тим клопочеться Конарський. А ви займіться душієм. І ви теж,— кивнув мені,— у вас в парі це не