Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

— Що ж, оцінимо якість товару. Роздягайте її, — каже один із чоловіків.

Мої очі мимоволі відкриваються. Дуже широко. Мекаю обурено, смикаюся, коли двоє з них підходять до мене. Один утримує за ноги, інший тим часом розстібає на мені куртку. Тільки-но він робить це, на підлогу із дзенькотом падає мій ніж. На мить це відволікає чоловіків.

— А це що? — питає той, який наказав мене роздягнути. — Ви що, телепні, не обшукали її?

Один чухає потилицю. Інший пронизує мене злим поглядом.

— Вибач, бос. Це ж просто дівчисько.

— Ідіоти, — бурчить головний.

Тим часом один із них починає мене мацати на предмет чогось підозрілого.

— Ідіоте! — кричить їхній бос. — Який сенс її зараз обшукувати, якщо вона зв’язана і ви її роздягнути повинні. Придурки, — зітхає, закриваючи долонею обличчя.

Відчуваю, як шкірою стікає холодний піт, коли один із них дістає ніж. Великий ніж, не такий, як у мене, і піднімає на мене погляд, повний солодкого передчуття. Він відтягує мій светр і монотонними рухами ріже його знизу вгору. Широко відкритими очима дивлюся, як мій живіт оголюється, потім відкривається огляд на мій чорний ажурний ліф…

Білизну я завжди ношу гарну. Для нього. У надії, а раптом…

У чоловіків відкриваються очі. Так, фігура в мене гарна. Та й обличчя начебто нічого. Хлопці до мене так і клеяться. Тільки один, найпотрібніший цього всього не помічає.

Мій “роздягач” жадібно хапається за ґудзик моїх джинсів, тремтячими руками намагаючись їх розстебнути, але в нього не дуже виходить впоратися з такою дрібничкою.

— Відійди, я сам, — розлючено гаркає бос і відштовхує його. — Поводишся так, немов уперше голу бабу бачиш.

Його руки опускаються до моїх джинсів і спритно розстібають ґудзик. Заплющую очі й до болю закушую нижню губу. Відчуваю, як він стягує мої джинси до колін, а потім чомусь зупиняється.

Я боюся розплющую очі. Чую галас. Крики. Постріли…

Господи, як страшно.

У вухах дзвін. У голові паморочиться. Але я все одно боюсь розплющити очі й поглянути, що сталося… Поки не відчуваю теплі долоні на своїй талії. Розплющую очі. Широко. Він легко піднімає мене вгору і знімає з гака. Зісковзую вниз, у його обійми, перекидаючи зв’язані руки через його шию. Він витягає кляп із мого рота.

— Руслане, — шепочу, міцно притискаючись до нього. Рухаю незграбно губами, які болять від ганчірки.

Знайшов.

Знову знайшов мене. І знову я рада його бачити, хоч нещодавно і хотіла, щоб він мене не знайшов.

Тілом пробігає тремтіння. Мені раптом стає так спекотно. Спекотно від того, що він поруч. Від його ніжних обіймів. Від його дихання на моїй шиї.

Сльоза котиться по моїй щоці. Сльоза полегшення. Я ціла й неушкоджена. І все завдяки йому. Мій герой. Мій захисник. Мій опікун. Але такий не мій.

Він опускає мене на підлогу й намагається звільнитися від моїх рук. Ні… Ну добре ж було! Трохи сильніше стискає мої руки вище ліктя й піднімає вгору. Продовжуючи дивитися виключно мені в очі, чоловік застібає мою куртку, підтягує й застібає штани, випадково торкнувшись ніжної шкіри на животі. Здригаюся. Приємно.

Дурень. Міг би хоч одним оком поглянути.

Дивлюся в його обличчя: зле, роздратоване, напружене. Чоловік піднімає мене на руки.

— Заплющ очі, — каже тихим, рівним, спокійним голосом. Але від цього не менш владним.

І хочеться підглянути, що ж там такого я не повинна побачити. Але я слухняно опускаю повіки. Він тримає мене на руках. Ховаю голову в нього на грудях, вдихаючи такий рідний запах.

— А зв’язаною ти мені подобаєшся більше, — гмикає.

От засранець. Так і хочеться його вкусити.

Або поцілувати…

Замість цього хмурюся. Точно відчуваю, що дивиться на мене своїми блакитними очима. Гарними очима.

Ну чому він не бачить у мені жінку?

Судячи з прохолоди і вітру, який різко вдарив в обличчя, ми вже на вулиці.

— Можеш дивиться, — чую оксамитовий голос Руслана над своєю головою, від якого в мене сироти шкірою.

Дивлюся. І дивлюся прямо на нього. Намагаюся прочитати емоції, у душу зазирнути, але не бачу нічого. Не вмію я його зчитувати. Не виходить, скільки не намагалася.

Руслан ставить мене на землю. Опускається навпочіпки й розплутує мотузки на ногах. Потім піднімається й те ж саме робить із руками. Обличчя зосереджене. Губи міцно стиснуті. Вилиці напружені. Так хочеться доторкнутися до його обличчя. Хоча б на мить. Хоча б одним пальчиком.

Він на секунду затримується поглядом на моїх руках. Ледь відчутно проводить пальцями по моїх стертих майже до крові зап’ястях. Від його дотиків навіть біль стає меншим.

Але це триває всього лише одну коротку мить. Після Руслан підштовхує мене до свого автомобіля. Відчиняє переді мною пасажирські двері. Але щойно я сідаю, він зачиняє за мною двері і збирається сісти попереду, хоча за кермом у нього водій.

З переляканим обличчям вискакую з автівки. Роблю жалісливе обличчя.

— Будь ласка, — дивлюся з благанням. — Не залишай мене саму.

Опускаю голову й дивлюся на нього з-під опущених вій. Руслан здивовано вигинає одну брову. І навіть у цьому здивуванні він виглядає прекрасним.

— Злякалася? — здається, до нього нарешті доходить.

Киваю швидко.

— Побудь зі мною, — прошу ще раз.

З мить він щось обмірковує. На обличчі проскакує легка усмішка. Поглядом показує, щоби сідала. Залажу всередину, посуваюся далі, звільняючи місце для нього. Руслан сідає поруч, зачиняє двері й автомобіль миттю зривається з місця.

Дивлюся запитально на чоловіка, а він на мене із нерозумінням. Або просто прикидається і вдає байдужість, тримаючись на відстані від мене, тому що від мене смердить. Зовсім трішки. Маскування таке. На вулиці чистій і доглянутій дівчині не вижити. Швидко знайдеться який-небудь хмир і захоче отримати ласий шматочок.

Мій погляд ковзає з його очей вниз і затримується на губах, які розтягнулися в сувору вольову лінію. Раптовим поривом нахиляюся й обіймаю чоловіка за шию, ховаючи голову в нього на плечі. Міцно-міцно обіймаю. А потім і зовсім перебираюся йому на коліна.