Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

«Наступив на лозу — порахуй до дев’яти».

Це була звичка ще з часів дитинства, давній забо­бон, який тихенько шепотів його батько. Артеміс ні­коли не забував про це і завжди рахував до дев’яти, щоб відвернути невдачу, щоразу, коли випадково торкався лози на килимі.

Ліжко з балдахіном стояло у кінці кімнати, напо­вненої сонячним світлом, яке пробивалося крізь штори. Вітерець колихав шовковий балдахін, ніби то були вітрила піратського корабля.

Мамина рука звисала з ліжка. Бліда і тонка.

Артеміс жахнувся. ІЦе вчора з мамою все було га­разд. Невеличка нежить, але, як і раніше, це була вона, ніжна і радісна.

— Мамо, — промовив він, побачивши її обличчя. Він почувався так, ніби це слово просто вибили з нього.

Це було неможливо. Лише за одну добу його мама перетворилась на скелет. Її вилиці стали гострими, мов кремінь, а очі запали.

«Спокійно, — сказав собі Артеміс. — За кілька се­кунд мамі стане краще, і тоді я зможу з’ясувати, що тут сталося».

Прекрасне волосся Анджеліни Фаул тепер було сплутане і нагадувало павутину, яка обплела її по­душку. У кімнаті стояв дивний запах її тіла.

«Лілії, — подумав Артеміс. — Солодкий запах з від­тінком хвороби».

Раптом очі Анджеліни розплющились. Вони були сповнені паніки. Її спина вигнулась так, ніби вона намагалась проштовхнути повітря через звужену трахею, хапаючись за нього своїми скорченими пальцями. Вона так само раптово ослабла, і Артеміс на якусь мить злякався, що вона пішла.

Але тут її повіки затремтіли, і вона простягнула до нього руку.

— Арті, — прошепотіла мати. — Який дивний сон.

Таке коротке речення, але їй знадобилась ціла вічність, щоб його закінчити, хрипло зітхаючи після кожного слова.

Артеміс узяв руку матері. Яка ж вона була тонка. Кістки, обтягнуті шкірою.

— А може, це відбувається насправді, а все інше — то просто сон.

Артемісу було боляче чути такі слова; це нагаду­вало йому часи нападів її депресії.

— Ти не спиш, мамо, і я тут з тобою. У тебе неве­личка застуда і зневоднення, от і все. Немає про що турбуватися.

— Як я можу бути бадьорою, Арті, — сказала Ан­джеліна, і її очі потонули в темних колах, — коли я відчуваю, що смерть наближається? Як я можу бути бадьорою, відчуваючи таке?

Ці слова підірвали удаваний спокій Артеміса.

— Це... це лихоманка, — запнувся він. — Ти ди­вишся на речі в трохи дивному світлі. Невдовзі усе буде гаразд. Я обіцяю.

Анджеліна заплющила очі.

— І мій син тримає своє слово, я знаю. Де ти був усі ці останні роки, Арті? Ми так хвилювались. Чому ти не виглядаєш на сімнадцять?

У маренні Анджеліна Фаул побачила істину крізь завісу магії. Вона раптом зрозуміла, що його не було три роки, а додому він повернувся ані трохи не до­росліший.

— Мама, мені чотирнадцять. Скоро буде п’ятна­дцять, тож я ще дитина. А тепер просто заплющ свої очі, а коли ти їх розплющиш, усе вже буде гаразд.

— Що ти зробив з моїми думками, Артемісе? Звід­ки в тебе ця сила?

Артеміс спітнів. Тепло кімнати, запах хвороби і його власне занепокоєння.

«Вона знає. Мама все знає. Якщо він її вилікує, вона буде все це пам'ятати?»

Не має значення. Із цим можна розібратися пізні­ше. Зараз головне — вилікувати маму.

Артеміс стиснув її слабку руку у своїх долонях і відчув, як хрустять кістки. Він уже вдруге збирався почаклувати над своєю мамою.

Магія не була його природною здібністю і викли­кала напади головного болю щоразу, як він її вико­ристовував. Хоча він і був людиною, та все одно за­кони магії мали над ним певну владу. Він був змушений жувати пігулки від морської хвороби, коли заходив у дім без запрошення, а при місяці вповні Артеміса часто можна було знайти в бібліоте­ці. Він сидів і слухав музику на повну гучність, щоб стишити голоси в голові. Там юрбилась ціла зграя магічних істот. Ельфи мали потужну спадкову па­м’ять, через що їх періодично накривала хвиля емо­цій разом з нападами мігрені.

Іноді Артеміс запитував себе, чи не було викра­дення магії помилкою, але останнім часом симптоми припинились. Більше ніякої мігрені чи нудоти. На­певно його мозок змирився з тим, що хлопець став тепер чаклуном.

Артеміс, лагідно тримаючи мамині пальці, заплю­щив очі і сконцентрувався.

«Магія. Тільки магія».

Магія мала потужну силу, яку потрібно було контролювати. Якби Артеміс дозволив своїм думкам блукати, то його чаклунство могло б призвести до непередбачуваних наслідків. Наприклад, він міг роз­плющити очі й побачити, що його мати все ще лиша­ється хворою, але її волосся стало різнокольоровим.

«Зцілись, — подумав він. — Хай із тобою все буде гаразд, мамо».

У відповідь на його бажання магія розлилась по руках з легким гудінням і поколюванням. Сині іскри кружляли навколо зап’ястків, ніби то плескалась зграйка маленьких рибок. Немов ті іскри були живі.

Артеміс згадав, якою була мама раніше. Він бачив її сяючу шкіру, її очі, що світилися від щастя. Почув її сміх, відчув її дотики на своїй шиї. Згадав силу лю­бові Анджеліни Фаул до своєї родини.

«Це те, чого я хочу».

Іскри відгукнулись на його прохання і заполонили тіло Анджеліни Фаул, занурюючись під шкіру і ніби мотузками обвиваючи її виснажені руки. Артеміс стиснув її сильніше, і ціла ріка чарівного мерехтіння пролилась від його пальців до маминих.

«Зцілись, — подумав він. — Витисни хворобу».

Артеміс і раніше користувався своєю магією, але цього разу все було інакше. Він відчув опір, ніби ма­мине тіло не хотіло зцілюватись і тому відштовху­вало його чарівну силу. Іскри шипіли на її шкірі, мерехтіли і згасали.

«Ще, — подумав Артеміс. — Сильніше».

Він стиснув мамину руку ще міцніше, не зверта­ючи уваги на засліплюючий головний біль та сильну нудоту.

«Зцілись, мамо».

Магія огорнула жінку, перетворивши її на єгипет­ську мумію, і підняла на п’ятнадцять сантиметрів від матрацу. Вона тремтіла і стогнала, тіло її парувало і цей пар починав шипіти, стикаючись із блакитни­ми іскрами.

«Їй боляче, — подумав Артеміс, трохи розплющив­ши одне око. — Вона страждає. Але я не можу зараз зупинитися».

Артеміс занурився глибоко в середину себе, нама­гаючись відшукати там залишки магічних сил.

«Усе. Віддайте їй усе до останньої іскри».

Магія не була невід’ємною частиною Артеміса; він викрав її і зараз віддавав назад, спрямувавши всі свої зусилля на зцілення матері. І все одно нічого не виходило.