Читати книгу - "Шлях додому"

– Яке ж ти дурко! Ти дурненьке цуценя!

Поки ми гралися, жінка по черзі витягала кошенят і передавала двом чоловікам, які садовили їх у клітки в задній частині фургона. Маленькі кошенята розпачливо нявчали. Їхні крики засмутили мене, бо я була їхньою старшою сестрою, але ніяк не могла допомогти, тільки думала, що незабаром до них приєднається наша мати і їм стане краще.

– Гадаю, ми дістали всіх, – сказала жінка, підійшовши до того місця, де я гралася з чоловіком. – Окрім тих, хто втік.

– Так, вибачте. Ваші хлопці ловили їх, але від мене допомоги було небагато.

– Усе гаразд. Для цього потрібен досвід.

– Що буде з тими, хто втік?

– Ну, сподіваюся, вони не повернуться одразу, бо робітники збираються знести ці будинки. – Жінка опустилася навколішки, щоб почухати мене за вушками. Увага двох людей водночас – це найчудовіше з усього, що колись відбувалося зі мною. – Інших собак у підвалі не було. Гадки не маю, що там робив цей малюк.

– Я раніше її не бачив, – сказав чоловік. – Завжди були самі коти. Скільки їй?

– Не знаю, мабуть, тижнів вісім. Виросте великою, це вже помітно. Подивіться на її лапи.

– Що це за порода, вівчарка? Мастиф?

– Ні. Тобто тут є домішок мастифа, але з мордочки мені здається, що це стаффордширський тер’єр чи ротвейлер. Важко сказати. Тут, імовірно, цілий коктейль собачих ДНК.

– На вигляд вона здорова. Ну, якщо вона жила у цьому підвалі, – сказав чоловік.

Він підняв мене, і я зм’якла в його руках, а коли підніс ближче, то спробувала вкусити за ніс.

– Я сумніваюся, що вона жила тут, – сказала жінка. – Ймовірно, просто прибігла сюди слідом за кошеням чи котом. До речі, коли ви востаннє бачили маму-кішку?

– Кілька днів тому.

– У підвалі її не було, значить, ми прийшли невчасно, тоді, коли вона пішла на полювання. Якщо побачите її, повідомте мене, гаразд, Лукасе?

– У вас є візитка абощо?

– Звісно.

Чоловік поклав мене на землю, і вони з жінкою підвелися. Вона щось передала чоловікові. Я сперлася лапами йому на ноги, прагнучи понюхати цей предмет. Мене цікавило все, що робив цей чоловік, а найбільше хотілося, щоб він знову присів і ще трохи погрався.

– Одрі, – промовив чоловік, дивлячись на маленьку штукенцію, яку тримав між пальцями.

– Якщо мене не буде, поговоріть із будь-ким, хто відповість. Усі знають про цей будинок. Ми приїдемо і спробуємо спіймати всіх бездомних котів. До речі, я дізналася, що останнім часом ніхто не привозив велику групу котів у жоден із притулків у Денвері. Гадаю, нам слід припустити найгірше.

– Хіба може хтось зробити таке? – промовив чоловік, і в його голосі почулося страждання. Я стрибнула йому на ноги, щоб він знав: якщо йому сумно, то внизу є цуценя, здатне прогнати всі турботи геть.

– Не знаю. Іноді я взагалі не розумію людей.

– Я жахливо почуваюся.

– Не треба. Ви ж не знали, що він задумав. Хоч я не розумію, чому вони не відвезли тварин до якогось притулку. Ми могли б знайти кільком із них домівку, і у нас є зв’язки з безпечними місцями для безпритульних котів. Деякі люди навіть не намагаються вчинити правильно. – Жінка підняла мене. – Гаразд, маленька, готова їхати?

Я замахала хвостом, а потім викрутила голову, щоб мати змогу бачити чоловіка. Саме у його руках я хотіла опинитися більше, ніж у будь-чиїх.

– Гм, Одрі?

– Що?

– Я відчуваю, що це моє собача. Одне слово, технічно це я його знайшов.

– О, – жінка поставила мене на землю, і я підійшла до чоловіка, щоб погризти його черевики. – Ну, я не можу так просто віддати тварину. Існують певні процедури.

– Хіба що це моє собача, тоді ви мені його не віддаєте.

– Гаразд. Послухайте. Я не хочу, щоб ця ситуація ставала незручною. Ви взагалі можете взяти цуценя? Де ви живете?

– Тут поруч, у квартирі в будинку через дорогу. Саме тому я й побачив котів: постійно проходжу повз це місце. А одного дня вирішив їх підгодовувати.

– Ви живете сам?

Щось ледве помітне змінилося у настрої чоловіка. Я насторожено підняла голову, прагнучи, щоб він знову взяв мене на руки. Хотіла облизати йому обличчя.

– Ні, я живу з мамою.

– О.

– Ні, це не те, про що ви подумали. Вона хвора. Була на війні, і, коли повернулася з Афганістану, у неї з’явилися певні симптоми. Тож я водночас навчаюся і працюю з асоціацією ветеранів, щоб надавати їй потрібну допомогу.

– Мені дуже прикро.

– Я вчуся онлайн. Це підготовчі курси медичного коледжу. Тож я багато часу проводжу вдома, і моя мама також. Ми зможемо приділити цуценяті стільки уваги, скільки знадобиться. І, гадаю, собака піде на користь нам обом. Мама поки що не може працювати.

Він присів і взяв мене на руки. Нарешті! Він тримав мене, а я відкинулася на долоні й подивилася йому в обличчя. Відбувалося щось важливе, я відчувала це, хоча й не знала, що саме. Лігво, у якому народилася і де досі ховалася Мама-Кішка, здавалося місцем, яке я залишаю позаду. Тепер буду з цим чоловіком, куди б він не взяв мене з собою. Саме цього я хотіла: бути разом з ним.

– Ви колись мали цуценя? – спитала жінка. – Ви знаєте, що вони потребують чимало уваги?

– Я ріс із тіткою. У неї було два йоркширських тер’єри.

– Цей цуцик уже більший за йорка. Вибачте, Лукасе, але я не можу. Це неетично. У нас є процедура перевірки. Одна з причин, чому до нас так рідко повертають тварин, – це дуже суворі вимоги.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я відмовляю. Не можу дозволити вам забрати її.

Чоловік глянув на мене й усміхнувся.

– Ну, що, маленька, ти чула це? Вони хочуть забрати тебе в мене. Хіба ти цього хочеш? – Він схилився обличчям до моєї морди, і я його лизнула. Він усміхнувся. – Ми з цуценям голосуємо за те, що воно залишиться в мене. Два проти одного, – м’яко заперечив він жінці.

– Ха, – видала вона.

– Одрі, я думаю, що все це не просто так. Була причина, через яку ця маленька дівчинка опинилася в підвалі, ховаючись разом з котами. І думаю, що це причина, аби я знайшов її.

– Вибачте, але існують правила.

Він кивнув.

– Завжди є правила й завжди є винятки з правил. Це і є один з тих винятків.

Якусь