Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

Танки ревли, брязкотіли гусеницями десь зовсім близько, долівка двигтіла під нашими ногами. Зараз я побачу їх… Однак минуло кілька хвилин, ревіння моторів не слабшало, а танків не було. Де ж вони? Почуття, що охопило мене, було не тривогою, а скоріш нетерпінням. Хотілося швидше опинитись у ворожому тилу, по той бік лінії фронту.

Іван Тихонович якось нехотя крутив цигарку. Мені раптом теж забаглося закурити. До того, як стати розвідником, я потроху покурював, а недавно кинув, щоб випробувати силу волі. І ось через вісім місяців знову згадалось…

Нарешті за тином з’явилася танкова башта, з люка висунулася голова в чорному шоломі, з нашитими зверху пробковими ковбасками. Я гадав, що то німець, — перший німець, якого мені судилося побачити, але помітив за баштою двох наших бійців з ручним кулеметом, спрямованим у той бік, звідки мав з’явитися ворог. Це був наш танк. Він рухався повільно, заднім ходом. Раптом навпроти наших воріт зупинився. До нього підбіг молодший командир в запиленому обмундируванні, за ним — три бійці, які підтримували пораненого, що стрибав на одній нозі. Всі вони, допомагаючи один одному вилізли на танк, уважно дивилися на захід, але не стріляли. Чому?

Ось всі вони пригнулися, припали до броні, голова танкіста зникла в люкові. За мить танк здригнувся від пострілу гармати. Потім вдруге, втретє. Скоро повз нього на схід промчав інший танк, обліплений бійцями, з причепленою позаду протитанковою гарматою, що підстрибувала на вибоїнах. Бійці щось вигукували, показуючи назад. Танк, що стояв біля наших воріт, зробив ще два постріли, одночасно відкрили вогонь кулеметники, Тільки автоматники ще очікували. На танк вискочили ще два бійці.

— Ар’єргард. Прикривають… — сказав Іван Тихонович і зайшовся важким кашлем.

Свист авіабомб і три дужі вибухи. Нашу хижку хитнуло, дві шибки у вікнах тріснули і посипалися дрібними скалками. Чорний дим заволік вулицю. Танк заревів, розвернувся і зник з очей.

— Все… — ніби одриваючи щось від серця, простогнав Іван Тихонович. — Тепер жди їх… Давно не бачились. З вісімнадцятого…

Та нам судилося стати свідками ще однієї гіркої сцени відступу. Вулицею, вслід за танком, бігли два бійці. Один накульгував. Долинуло кілька квапливих кулеметних черг, і той боєць, що біг попереду, впустив гвинтівку, ткнувся головою в тин. Другого ми так і не помітили, куди він дівся.

Іван Тихонович болісно зціпив зуби. Аж це повз вікна промчали три танки з хрестами на броні і в хмарах пилюги замиготіли мотоцикли з солдатами у важких шоломах. Ну, от і вони! Солдатів було по два-три на кожному мотоциклі, вони стріляли не цілячись, мабуть, для остраху. Промчали, і вулиця спорожніла.

Отже, збулося: лінія фронту перемістилася за нашу хату, з цієї хвилини я опинився в тилу ворога.

— Знаєш, Михайле, а давай-но ми з тобою поснідаємо, — раптом озвався господар оселі і вперше за увесь час усміхнувся.

Він поклав на стіл круто зварені яйця, хліб, поставив миску з картоплею, тарілку з олією на денці, жмутик молодої цибулі, і ми заходилися біля їжі. Вулицею проносилися мотоцикли, гримкотіли танки, та ми вже не звертали на них уваги. Я був голодний, проте смаку не відчував. Намагався вжитися в образ (здається, так говорять актори) племінника Івана Тихоновича, до речі, особи вигаданої, неіснуючої, бо у мого “дядька” були самі лиш племінниці. Взагалі я мав видаватися типом не вельми привабливим, примітивним, що не дуже розбирається б політиці. Що ж до перебування в тюрмі, то посадили мене туди, звичайно, помилково, я найчесніша людина, тобто порядок знаю і поважаю начальство.

Раптом у сінях щось зашаруділо. Ми з дядьком перезирнулись і перевели погляд на двері, очікуючи появи німців. Хто ж іще міг з’явитися до нас у цю хвилину? Я блискавично визначив лінію своєї поведінки — в жодному разі не можна дати зрозуміти гітлерівцям, що я знаю хоч би одне слово по-німецьки. Треба витріщувати на них очі, наче баран на нові ворота, що б вони не говорили.

Двері нарешті відчинились. Коли б цієї миті постала на порозі покійна бабуся, мене це вразило б менше, ніж те, що я побачив, — між одвірками стояв на одній нозі блідий, з перекошеним од болю лицем літній вусатий боєць.

— Товариші… не дайте померти…

Він був поранений в ліву ногу, тримав її піднятою, аби не торкатися землі. Штанина, обмотка були темні від крові.

Іван Тихонович затамував подих. Признатися, першої миті я теж розгубився. Ось воно, моє друге випробування! Кожна радянська людина, незалежно від того, суворої вона чи лагідної вдачі, не посміла б відмовити бійцеві хоч би в тимчасовому притулкові, але я не мав на це права.

— Товариші… Рідні… Допоможіть… — молив боєць.

Наче невидима рука стиснула мені горло. Що робити?

— Може, на горище його? — запропонував Іван Тихонович.

— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.

— Зброя ж…

— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?

— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!

Тягати автомат із порожнім диском, коли ти поранений і нема ніякої надії пробитися до своїх, — такого дивака треба було пошукати! Та все ж вірність бійця своєму обов’язкові зворушила мене до глибини душі. На щастя, поранений він був легко. Куля пройшла крізь м’яз навиліт, не зачепивши кістки. Днів за десять шкутильгатиме з ціпком.

— Давай пакет, — сказав йому, квапливо розпанахавши штанину.

— Нема пакета.

— Як же ти воював без пакета?

— Товаришеві віддав…

Іван Тихонович миттю подав мені бинт, пляшечку з йодом і знову став біля вікна. Я швиденько зробив перев’язку.

— Ось що, друже, зараз же марш у сіни і за моїм знаком шквар по-пластунськи на город. Зрозумів? Там є копичка сіна, заховайся в ній і жди ночі. І запам’ятай: ти нас не бачив, у хаті не був, перев’язку зробив сам.