Читати книгу - "Зламані речі"

То був обов’язковий ритуал. Чоловік цілував кохану в чоло і, не чекаючи сніданку, виходив на вулицю з квартири в «австрійському» будинку, сідав за кермо власної автівки та їхав.

Марійка махала таткові з вікна й тішилася від звуків машини, що зникала за рогом вузької вулиці. Тоді своє авто мали лише обрані. Це був показник статусу.

Тетяна, мама Марійки, знімала доньку з підвіконня, одягала в легку домашню сукню й садила між ляльками, поки сама готувала сніданок собі й донечці. Дитина росла спокійною. Жодних тобі істерик чи вибриків, ніякого шила в попі, як в однолітків. Десь за пів години Тетяна знаходила малу в тому ж місці і в тій же позі – між ляльками. Дівчинка уважно розглядала кожну з них, розгладжуючи маленькими ручками складочки на сукнях.

Тетяна хапала малу на руки, цілувала в обидві щоки й несла в кухню. Жінка сама інколи боялася своєї любові до донечки. Списувала ці почуття на те, що Марійка була пізнім дитям – довгожданим, виплаканим і вимоленим перед Дівою Марією. Та й назвали дитину на честь Богородиці, бо лише її покров допоміг витягнути крихітку з того світу.

Марійчині батьки, поважні викладачі фінансово-економічного інституту, одружилися, коли обом було по двадцять п’ять. До того часу вже встигли заробити і високі посади, і трохи грошей. Влад, єдиний нащадок відомого професора, привів дружину в простору квартиру з високою стелею в старовинному будинку. Мама, з якою жив до того часу, з полегшенням залишила сина невістці й подалася жити в село – «відпочивати на старості літ». Поповнення родина чекала аж сім років. А коли вже зневірилися – сталося диво: Таня завагітніла. Вік дався взнаки – народила передчасно. Дівчинка мала проблеми із серцем і потребувала операції. Два місяці від її малесенького ліжечка не відходили батьки й лікарі – боялися зупинки серця. А коли вага дозволила оперувати, за шалені гроші Влад привіз зі столиці відомого професора медицини, кардіохірурга Нестора Павловського. Поки той чотири години «чаклував» над сердечком дівчинки, Таня з Владом молилися…

Операція вдалася, але Марійка назавжди залишилася бліденькою й хворобливою, аж занадто ніжною. Таня оберігала її від усього: не пускала гратися до інших діток, не дозволяла підходити до домашніх тварин, лазити по драбинах; навіть коли малá голосно сміялася, на обличчі мами читався страх.

Танина любов до донечки була безмірною. Коли одного разу чоловік заговорив про те, щоб запланувати ще одну дитину, жінка аж підстрибнула з місця від обурення:

– А як же Марійка?

Чоловік здивувався:

– А що Марійка? Невже вона після цього перестане бути нашою донькою?

– Ти ж розумієш, що друга дитина вимагатиме нашої уваги й часу? Як це витримає наша дівчинка?

– Дивна ти. Таке враження, що в інших людей немає по двоє, а то й по троє дітей. Чи вони всі нещасні?

– Та мені байдуже до інших, – Тетяна хотіла кричати, але не дозволяла собі цього робити у своєму домі: боялася налякати Марійку. – Я не зможу любити когось іще. Не зможу ділити своє серце.

Влад поблажливо поцілував дружину в скроню, списуючи її поведінку на післяпологову депресію, що затягнулася. Вирішив, що розмову про другу дитину варто перенести на пізніше.

Але «пізніше» так і не наставало.

Отже, Марійці було сім і вона знала, що особлива. З трьох років – на заняття танцями, з чотирьох – малюванням і співами. Мамина й татова гордість, переможниця місцевих дитячих творчих конкурсів. І вже кілька місяців – першокласниця елітної школи, в яку брали тільки обдарованих дітей. Місце там коштувало батькові не лише неабияких грошей, а й зобов’язань перед тими, хто допоміг.

От лише власне ім’я дівчинці не подобалося.

«Марі. Буду зватися Марі. Це хоч трохи не так банально», – придумала дівчинка й побігла розповісти рідним про свою ідею.

Була субота, тато пив чай за білим круглим столом у їдальні через арку від кухні, а мама нарізала дольками яблука на щотижневий пиріг. Пахло корицею й цитрусами. Дівчинка зупинилася перед рідними в театральній позі й голосно заявила:

– Я не хочу зватися Марією. Кличте мене Марі.

Батько лише здивовано глянув на малу. А Тетяна всміхнулася:

– Та ти справжня Марі – красива й вишукана, як лялечка! Нехай буде так, як ти хочеш!

Жінка поцілувала донечку в золотоволосе тім’я і зупинилася, милуючись, як граційно та побігла обіймати татка. Влад-педагог розумів: робить зараз щось не те, що мав би, але Влад-тато танув від дотиків цього уособлення ніжності:

– Марі – то Марі. Як скажеш, принцесо.

Якраз тоді, коли Тетяна запхала в новомодну електричну духовку пиріг, у двері подзвонили.

Влад незадоволено встав, бо дружина багатозначно показала замащені борошном руки, і пішов відчиняти. На порозі стояла перша вчителька Марії-Марі.

Жінка, привітавшись, мовчки зайшла до квартири й попросила Марійку піти у свою кімнату.

– Маю до вас розмову, – неквапливо заговорила до Влада й Тетяни. – Говоритимемо про вашу доньку.

Таня витерла руки «вафельним» рушником, зняла халат, який захищав її одяг від кухонного бруду, і запросила вчительку сісти.

– Отже, говоритимемо про Марійку. Ваша дитина – дуже талановита. Помітно, що її розвитком займалися змалечку. Але зараз не це головне.

Учительці було під сорок – майже їхня ровесниця. Завжди акуратно вкладене волосся сьогодні було по-простому зав’язане в «кінський хвіст» – вихідний же. Проте навіть у такий день одяглася жінка в класичний костюм – сірий піджак, білу блузку і сіру спідницю нижче колін. Чорне пальто й такого ж кольору черевики залишилися біля входу. Краєм ока вчителька помітила, як дисонує її простий верхній одяг з розкішною коротенькою шубкою господині, що висить поруч.

Таня з Владом напружено переглянулися.

– Кілька місяців, які дівчинка провела в школі, дозволяють зробити висновок, що Марійка «не тягне» рівень нашого закладу. Та й узагалі я вважаю, що вона ще не готова до школи. Раджу перевести її до звичайного навчального закладу або ж ще на рік залишити вдома – хай підросте.

Очі Тетяни округлилися й налилися кров’ю.

– Як педагоги, ви маєте мене зрозуміти: дитина не може довго концентрувати увагу, швидко втомлюється. Я не знаю, як вам вдалося «просунути» її в нашу школу, але то не її рівень.

Десь хвилину всі мовчали. З-за дверей дальньої кімнати перелякано виглядала мала.

– Тобто, ви нам кажете, що наша дитина – дурна? – Тетяна ледве стримувала гнів.

– Ні, що ви. Я зовсім не це мала на увазі. Зрозумійте, так буває: є діти, які навіть у сім років менше готові до школи, ніж їхні однолітки. У цьому немає нічого страшного. Загалом…

– Та навіщо мені ваше «загалом»! – Влад устав і різко перервав учительку. – Моя дитина вчитиметься у вашій школі – і крапка! А не можете навчити