Читати книгу - "Зламані речі"

А коли пополудні припекло вже майже літнє сонце, дітвора відпросилася до сусідів, а Таня вирішила відпочити.

Піт приліплював одяг до тіла. На подвір’ї стояло відро води. Жінка зібралася напитися.

– Тепла… – з жалем промовила сама до себе Таня, коли спробувала. Але нагріта вода породила в її голові іншу ідею.

Тетяна взяла відро, зайшла за комору, роздягнулася догола й вилила воду собі на голову. Приємна прохолода потекла по тілу. А коли жінка розплющила мокрі від води очі, перед нею стояв молодий чоловік.

Таня хотіла закричати, але змогла тільки широко розтулити рота. І стояла як укопана.

Чоловік не зводив з неї очей.

Таня подумала, що то внук приїхав до сусідів, які жили через межу. Огорожа з їхнього боку минулого року завалилася, а її чоловікові все не доходили руки зробити. Та й чого городитися від стареньких?

Раптом незнайомець узяв Таню за руку, рвучко підтягнув до себе й поцілував. Жінка спочатку хотіла вирватися, але спрагле до ласк тіло не слухалося. Наче збоку вона спостерігала, як її губи відповідають на поцілунок, а руки витягують сорочку з його штанів.

Усе сталося просто там, за коморою. У долоні жінки боляче впивався кут дошки, якою була підбита стіна, а мокре волосся липнуло до обличчя. Чи то далася взнаки довга відсутність чоловіка вдома, чи пікантна ситуація, але Тані ніколи ще не було так добре. І коли її тіло здригнулося в солодких конвульсіях, а вона ще не набула знову здатності думати тверезо, по обличчі потекли сльози. Сама не розуміла чому. Притулилася спиною до стіни і сповзла додолу. Незнайомець одягнув сорочку й присів біля Тані.

– Вибач, якщо зробив тобі боляче, – він витирав її сльози долонями і мав розгублений вигляд. – Я маю йти.

Чоловік пішов у бік сусідського подвір’я, а Таня залишилася сидіти на землі. Що тепер буде? Та й що це було взагалі?

За місяць додому повернувся із заробітків її чоловік, і все б забулося, якби саме в той час Таню не почало підозріло нудити. Навчена досвідом трьох попередніх вагітностей, вона не могла сплутати ці відчуття ні з чим іншим…

Перше, що спало на думку, – поговорити з батьком дитини. Таня точно знала, що на аборт не наважиться – сині, як озера, очі її дітей ніколи б не дозволили цього зробити.

Жінка пішла до сусідів питати про внука. Але, як не дивно, ті щиро здивувалися: цього року їхній внук ще не приїздив. Та й не планує. Таня вже було подумала, що її обманюють, але вчасно побачила на полиці фото, з якого всміхався повнуватий і рудий тридцятирічний чоловік. Не той, що був із нею.

Та з ким би вона не кохалася тоді за коморою, треба було розмовляти з чоловіком.

Він не бив і не кричав – просто сидів за столом, опустивши голову.

– Я сам винен. Недурний сказав, що не можна жінку надовго саму лишати. То хто він?

– Я не знаю…

– Ну й добре, не кажи, я теж не хочу знати. Якщо ти прийшла з цим до мене, значить, я тобі рідний, а він – чужий.

Таня розплакалася.

– Не плач. Народиш дитину, а там придумаємо, що робити.

Таня носила доньку важко. Давалася взнаки постійна тривога. Жінка ловила себе на думці, що вже зараз не любить цієї дитини, яка завдає їй стільки проблем. Те, що билося в неї під серцем, було чужим. Небажаним. Нагадуванням про гріх, який ледь не вартував Тетяні сімейного щастя.

Коли на тридцять другому тижні вагітності в жінки почалися передчасні перейми, вона навіть не надто поспішала до пологового. Хіба їй було дорогим життя цієї дитини, яка незрозуміло яким чином опинилася в її лоні?

Навіть тепер, коли малá народилася і, на диво лікарів, запищала на весь пологовий зал, Тетяна не відчула в ній нічого рідного. Хотілося додому, до синочків. А ця… Нехай залишається тут.

Уранці наступного дня Тетяна, притримуючись за коридорну стіну, увійшла до кабінету головного лікаря.

– Я хочу написати відмову від дитини, – почала з порога.

Головний – високий і худий чоловік років п’ятдесяти – устав зі свого місця й підійшов до вікна.

– Добре подумала? Шляху назад не буде.

– Подумала. Ця дитина не моя. Вона мені не потрібна.

– Дурна чи що? Хіба не ти її вчора народила?

– Я, але дитина не моя. Довго пояснювати. Кажіть, що писати.

– Ні, так діла не буде. У твоїй адекватності я вже сумніваюся, хоча наш психіатр сказав, що з тобою все добре. Нехай до мене зайде твій чоловік. Подивимося, що скаже він.

Наступного дня, перед самісінькою випискою, Тетяна стояла в кабінеті головного лікаря вже з чоловіком. Головний цього разу нічого не питав, просто дав обом по листку паперу і продиктував текст заяв. Писали мовчки. У кабінеті пахло пеларгоніями – росли в горщиках на підвіконні.

Тим часом у кювезі для недоношених спокійно лежала маленька дівчинка.

– Ти глянь, як дивиться, наче щось розуміє, – одна медсестра покликала іншу до дитини.

І справді, дівчинка, здавалося, пильно вглядається у відчинені в коридор двері, туди, де щойно проходили її вже колишні мама й тато.

А за місяць лікар дозволив перекласти малу у звичайне ліжечко.

– Так за життя хапається, аж шкода. Що ж то з нею буде в дитячому будинку, – хитала головою стара санітарка, що прибирала палати. – Соколятко…

У відділенні патології новонароджених покинуту дівчинку називали Соколятком. Здавалося, вона навіть трішечки всміхалася, коли чула це слово. Хоча де було ще їй, такій крихітній, щось розуміти…

А вже в будинку маляти дівчинці дали неприємне для вуха ім’я Регіна. На честь якоїсь актриси, але хіба то мало значення? Чи могла б у неї бути доля знаменитої тезки, якщо її засудили на муки ще в лоні матері?

Ма-а-аша… Ма-а-а-аша… І не дай бог – Марія… Ну чому її назвали таким простим та інфантильним іменем?

Дівчинці було сім, але вона вже точно знала, що особлива. Десь із другого року життя, коли її блакитні очі стали особливо виразними, а плечей торкнулися золотисті кучері, мама з першим промінням сонця садила Марійку на підвіконня і милувалася, як виграє світло на волоссі та шкірі малої.

– Владику, ти лише поглянь! Вона – справжнісінька лялька! Хіба це лише тому, що моя?

Влад, тато дівчинки, збираючись на роботу в тернопільський виш, кидав погляд на дружину й донечку:

– Наша, Тетянко. Та й не лише тому. Марійка – красуня. Як