Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

Либонь, усмішка Енді не могла згаснути (зрештою, він же був лише роботом, останнім у Кальї Брин Стерджис і взагалі на багато миль і коліс довкруги), але Тіанові здалося, що вона таки зблякла. Робот нагадував фігурку дорослого з патичків, яку могла б намалювати дитина: неймовірно високий і худий. Руки й ноги в нього були сріблясті, голова – діжка з іржостійкої сталі з електричними очима. Тулуб, простий циліндр, був золотистим. Спереду, на тому місці, де в людини груди, стояв відтиск з написом:

Як і чому ця дурнувата істота вижила, коли решта роботів уже давно загинули, Тіан не знав і не мав ані найменшого бажання дізнаватися. У Кальї його можна було побачити будь-де, за межі поселення він не виходив. Він широко міряв землю своїми незбагненно худими срібними ногами, усюди стромляв свого носа, клацаючи чимось, коли зберігав (чи стирав – хтозна) інформацію. Він співав пісень, поширював плітки з одного боку села в інший – Енді Робот-Вістовий був невтомним подорожнім. Найбільшою втіхою для нього було розповідати всім гороскопи, хоча селяни вже давно збагнули, що вони безглузді.

Втім, у нього була ще одна функція, і до неї ставилися серйозно.

– Нащо ти прийшов, бляшанко з гвинтами? Відповідай! Вовки? Вони йдуть з Краю грому?

Тіан поглянув знизу вгору на тупе усміхнене металеве обличчя Енді, і його кинуло в холодний піт. Він щосили молився про себе, щоб дурна бляшанка відповіла заперечно, а потім знову запропонувала гороскоп чи заспівати «Зелену кукурудзу», усі двадцять чи тридцять куплетів.

Але усміхнений Енді сказав лише:

– Так, сей.

– Христе, Людино-Ісусе, – промовив Тіан (з розмов зі Старим він зрозумів, що це нібито одна й та сама особа, проте морочитися й розпитувати не хотів). – Давно?

– До їхнього прибуття один місяць днів, – не перестаючи всміхатися, доповів Енді.

– Від повні до повні?

– Приблизно, сей.

Отже, тридцять днів, плюс-мінус один день. Тридцять днів до Вовків. І марно було сподіватися, що Енді помилився. Ніхто не відав, як робот дізнавався, коли Вовки виходили з Краю грому, задовго до їхньої появи, але не помилявся він ніколи.

– Хай тобі грець за твої погані новини! – заволав Тіан, і дрижання власного голосу розлютило його. – Яка з тебе користь?

– Вибачте за те, що новини погані, – сказав Енді. Всередині у нього щось лунко клацнуло, очі спалахнули яскраво-синім світлом, і він зробив крок назад. – Хочете, я розповім вам ваш гороскоп? Зараз кінець Повної Землі, цей час сприятливий для завершення старих справ й знайомства з новими людьми…

– І твої брехливі пророцтва до сраки! – Нахилившись, Тіан підняв грудку землі й жбурнув нею в робота. Камінець, що ховався у грудці, брязнув об металевий бік Енді. Тія зойкнула й розплакалася. Енді відступив ще на крок назад, тягнучи за собою свою довжелезну тінь, що далеко слалася Злиденним полем. Але всміхатися не перестав.

– Як щодо пісні? У народу манні, що живе на півночі від села, я вивчив одну цікаву, вона називається «Нехай у часи тривог тобою керує Бог». – У надрах тулуба Енді пролунало вібруюче квиління дудки-камертона, а слідом за ним розлігся бренькіт піаніно. – Вона починається…

Піт стікав щоками, від поту свербіли та приклеювалися до внутрішнього боку стегон яйця. Сморід власного ідіотського страху. Дурноголова Тія з обличчям, звернутим до небес. І цей безмозкий вістовий зі своїми кепськими звістками, що зараз заспіває йому якийсь релігійний гімн манні.

– Замовкни, Енді. – Тіан говорив спокійно, проте крізь міцно стиснуті зуби.

– Сей, – погодився робот і, на щастя, замовк.

Тіан підійшов до сестри, що волала на всі заставки, обійняв її, відчувши міцний (проте не такий уже й неприємний) запах поту. Страхом від неї не тхнуло, лише працею і покірністю. Він зітхнув і погладив її по руці, що відчутно тремтіла.

– Ну годі ревти, велике зарюмсане стерво, – мовив він. Попри грубість слів, тон був доволі лагідним, а реагувала Тія саме на тон. Потроху вона почала вгамовуватись. Стегном вона, на цілий фут вища за нього, впиралася Тіанові в місце під грудною кліткою, і будь-який незнайомець, що нагодився б тієї миті неподалік, міг би почудуватися з цієї парочки, такої схожої зовні й страшенно не подібної за зростом. Втім, зовнішня подібність якраз не дивувала: Тіан і Тія були двійнятами.

Щоб заспокоїти сестру, він вдався до двох засобів: пестощів і лайки (відколи вона повернулася зі сходу рунтом, ці способи вираження почуттів стали для Тіана Джефордса практично невіддільними), – і нарешті її ридання стихли. А коли в небі, кружляючи й скрикуючи дурним голосом, пролетіла вівсянка, Тія розсміялася й показала на неї пальцем.

Тіан відчув, що в нього всередині здіймається хвиля якогось відчуття, настільки не властивого його натурі, що він його навіть не впізнав.

– Це неправильно, – пробурмотів він. – Ні, неправильно. Клянуся Людиною-Ісусом і всіма богами. – Він подивився на схід, туди, де потопали у пітьмі пагорби. Та темінь небес скидалася на хмари, проте Тіан знав, що це не так. Там лежав Край грому.

– Те, що вони з нами роблять, неправильно.

– Ви впевнені, що не хочете почути свій гороскоп, сей? Я бачу яскраві монети й прекрасну чорну даму.

– Чорним дамам доведеться обійтися без мене, – сказав Тіан і заходився знімати ярмо з сестриних широких плечей. – Я одружений, ти ж знаєш.

– У багатьох одружених чоловіків є дівчатка на стороні, – зауважив Енді. Майже самовдоволено, як здалося Тіанові.

– Тільки не в тих, хто кохає своїх дружин. – Тіан закинув на плечі хомут (виготовлений власноруч, адже упряжі для людських істот у хлівах для худоби не знайшлося) і повернув у бік домівки. – Та й взагалі, це забава не для фермерів. Покажи мені селянина, який може дозволити собі мати коханку, і я поцілую тебе в блискучу дупу. Гайда, Тіє. На сьогодні все.

– Додому? – спитала вона.

– Так.

– Обід? – Вона з надією поглянула на нього каламутними очима. – Бульба? – Пауза. – Підливка?

– Авжеж, – сказав Тіан. – Чорт забирай, чом би й ні?

Радісно заверещавши, Тія щодуху рвонула в бік будинку. Спостерігаючи за тим, як вона біжить, Тіан мимохіть відчував якийсь благоговійний трепет. Як казав їхній батько незадовго до смерті: «Дурна вона чи розумна, але так