Читати книгу - "Оті з Десятої Тисячі"

й Чандра помахали дітям, а потім уже ніхто не звертав уваги на підлітків, що стояли посеред величезного залу. За хвилину дорослі пощезали в протилежних проходах, які вели на стартові площадки. Стіни тихо зімкнулися за людьми, ніби гладінь води.

— Ходімо швидше, — сказав Іон. — Батько дозволив нам вийти на поверхню.

— Що? — здивовано перепитали близнюки.

— Швидше, — підганяв Іон і побіг, але не до дверей, а до голубого квадрата посеред підлоги — площадки швидкісного ліфта.

— Якщо встигнемо, — швидко пояснив Іон, — то побачимо їхній старт.

— Нарешті! — зітхнула Алька. — Нарешті побачимо щось справді цікаве.

— Вихідна камера, готові! — наказав Іон ліфту.

Навколо них ледь чутно зашелестіли, змикаючись, стінки ліфта. На мить зробилося тихо. Ці ліфти — не найприємніший засіб зв'язку. Підіймаєшся чи спускаєшся, завжди паморочиться голова, тисне в потилиці, перехоплює подих.

Але це тривало недовго, лише кілька секунд. Знову прошелестіли стінки ліфта, і всі четверо опинилися в круглому залі, де замість стін були самі шафи — високі й вузькі, щільно підігнані одна до одної. Над чотирма шафами вже горіли зелені написи: «Алька», «Алік», «Іон», «Робік».

— Прошу, — Іон вказав на написи. — Заходьте кожний у свою шафу. Автомати одягнуть вас у комбінезони і не випустять без перевірки.

Алік і Алька бігом кинулися до своїх шаф. Іон на хвильку затримався. Зі стелі спустилася до нього срібляста «бджола».

Алька завагалася.

— А ти чому баришся, Іоне? Що ти там робиш? — запитала вона.

Іон усміхнувся.

— Треба дати деякі розпорядження.

Він тихо промовив до «бджоли» кілька слів. Сріблястий мікрофончик шугнув угору, а Іон побіг до своєї шафи.

— Все гаразд! — крикнув він біжучи.

Алік уже зачинився в своєму гардеробі, а тієї миті, коли Іон закінчив коротку розмову з мікрофоном, Алька теж переступила поріг шафи.

Тут панував напівморок. Легкі доторки автоматичних рук допомогли прибрати потрібну позу: ноги трохи в сторони, руки вгору, голова прямо. За секунду зі стелі опустилася легка тінь: космічний комбінезон, тонкий і легкий, з кулястим прозорим шоломом.

— Ну, як там? — почувся біля самого вуха Альки Іонів голос. — Чуєте мене?

— Так, — відповів Алік.

— Так, — прошепотіла Алька.

— Авжеж, — мовив Робік.

— Прекрасно, — сказав Іон. — Зараз почнеться перевірка…

В Альчиному гардеробі замиготіло застережливе біле світло. Комбінезон щільно обліг її тіло, а на ноги автомати натягли великі черевики з плоскими, округлими підошвами.

— Чому тут за мене все роблять автомати? — почувся роздратований голос Аліка. — Я ж не мала дитина.

Хтось засміявся ледь поблажливо, і Алька спершу не могла збагнути хто.

— Любі близнюки, — сказав Робік, — примірка космічних комбінезонів надто тонка робота для людських рук.

— Вірно, — підтакнув Іон. — Ви вперше виходите на поверхню?

Алька відповіла, трохи повагавшись:

— В таких умовах — вперше.

— Що означає «в таких»? — здивовано запитав Іон.

— Ну… — почала вона неохоче.

Алік, сміючись, перервав її.

— Моїй гарній сестрі, — сказав він, — соромно зізнатися, що до цього ми ніколи не були на справжній поверхні.

— Зрозуміло, — буркнув Іон.

— Коли ж, нарешті, почнеться та перевірка? — злостиво запитала Алька.

Ніби у відповідь, в кабінах спалахнули зелені написи: «Кінець перевірки», і Алька почула дружний вибух сміху, тим дратівливіший, що Алік, мастак перекривляти інших, уже почав кудкудакати і кашляти в стилі «захриплої зозулі».

Як в такому становищі зберегти гідність? Хіба що промовчати. І Алька промовчала.

На щастя, хлопці перестали хихотіти. Двері шаф відчинилися, і всі четверо знову вийшли в зал.

— Сюди, — показав Іон.

Слідом за ним близнюки і Робік знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.

— Уже? — прошепотіла Алька.

Іон кивнув.

— Готові, — сказав він. — Нагору. Готові. І нарешті…

— Ох! — зітхнула Алька.

— Ну й ну, — мовив Алік.

В їхніх голосах вчувалося здивування, повага, захоплення, приголомшеність і навіть цілком очевидний, хоча й старанно прихований, страх. Нічого дивного, однак, в цьому не було.

Вони потрапили на величезну, зовсім гладеньку поверхню, де, ніби в дзеркалі, відбивалися їхні обриси.

А над ними відкрився оксамитно-чорний, сповнений білими іскрами й туманними цятками, безмежний і безконечний простір Великого Космосу.

Ліфт зупинився. Від нього зостався лише слід: темний квадрат на опалесціюючій зеленкуватій площині. Діти стояли, тримаючись за руки, і мовчали. Навіть сатурнієць Іон, що давно звик до таких картин і ще до приїзду близнюків кілька разів виходив на поверхню, кожен вихід переживав, як особливо врочисту хвилину.

— Ось він який, «Розвідник»… — тихо прошепотів Алік.

— Так, — сказав Іон.

— А це орбіта Десятої Тисячі?

— Так, це орбіта Десятої Тисячі, — підтвердив Іон.

Напружену тишу порушив голос Робіка:

— Увага! За хвилину старт космольотів.

— Куди треба дивитися? — запитала Алька.

— Туди, — вказав Робік-всезнайко і взявся відлічувати останні секунди: —… п'ять, чотири, три, дві, одна. Старт!

З-за круглого обрію спокійно й повільно випливли два стрункі веретена — космольоти з дослідниками і вченими, яких діти нещодавно бачили в Головному Залі Стартової вежі. Перший космоліт — «Альфу» вів Марім, другий — «Бету» — Орм Согго.

На якусь мить космольоти зависли над небокраєм недалеко один від одного.

— Десять нуль одна, — повідомив Робік.

Два блискучі веретена почали підніматися вгору. Спершу вони піднімалися повільно і спокійно, потім швидше, зменшуючись в глибині неосяжної ночі до світних рисочок, а тоді раптом перетворилися на дві вогняні смуги, які даленіли, блідли і ось щезли зовсім.

— Десять нуль п'ять. Повна швидкість, — сказав Робік.

Іон глянув