Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

— Як тебе звати?

— Максимом, — відповів хлопець.

А ноги у нього були. Він сидів до пояса вкутаний картатим пледом, але ноги у нього були. Я бачив, що вони, його ноги, не зостались десь під трамваєм чи в операційній хірурга. Ноги у нього були, але все одно, що їх не було. Він не міг бігати, не міг ходити, не міг навіть стояти, а я здуру кликав його грати у футбол. По правді, вийшло все якось страшенно незручно.

— Він даремно розгубився, цей хлопець, як розумію, капітан їхньої футбольної команди. І даремно знітився, відчувши себе в чомусь винним. Може, йому навіть здалося, що він образив мене? Здорові, нормальні люди, коли їм раптом, несподівано доводиться мати справу з інвалідом, калікою, завжди почуваються якось ніяково. Вони чомусь відчувають свою, насправді неіснуючу, провину перед нами, людьми, позбавленими того, що є у них. Їм, мабуть, здається, що все наше життя — суцільний вузол, в якому сплелося горе, відчуття своєї неповноцінності, заздрощі до нормальних, здорових людей.

Мене, мабуть, важко зрозуміти? Так, одразу зрозуміти мене може тільки такий, як я, інвалід, каліка, але, слово честі, мені зовсім не боляче і навіть не заздрісно. Здорові люди думають, що ми, каліки, буваємо злими саме від заздрощів, але вони помиляються. Звичайно, є злі каліки, але є злі не каліки, а цілком здорові люди. І де більше злих, серед калік чи серед здорових, сказати важко, та й для чого ця статистика?

Не боляче мені, ні фізичним болем, ні нормальним, душевним чи ще там яким, не знаю, як це назвати. Ноги мені не болять. Я їх просто не відчуваю, їх наче зовсім нема, і я переконуюсь в тому, що вони є, лише тоді, коли дивлюся на них або мацаю їх руками. Чи боляче морально? Теж ні.

Я сказав, що здорові, фізично сильні люди не помічають своїх рук і ніг. От, скажімо, ці дворові футболісти згадують про свої ноги лише тоді, коли хтось з них кресоне когось носаком черевика, що править за бутс, по кісточці чи по гомілці.

Тоді вони чухають забите місце і на хвилинку-дві згадують, що у них є ноги, точніше, нога, бо думають в ту хвилину лише про забиту ногу. У мене все навпаки. Ноги мої не болять і взагалі нічого не відчувають, а я про них думаю весь час. Я думаю про них лише в минулому часі і в майбутньому. Проте минуле якось вицвітає з моєї пам'яті, і мені часом здається, що я взагалі ніколи не ходив, а завжди сидів на цьому кріслі з колесами. Це мене непокоїть, бо ще недавно я сміливо стрибав, саме — стрибав, стрибав обома ногами! Прямо в майбутнє. Я вірив в те, що рано чи пізно встану і піду. І я знав, як це робиться. Ще недавно я знав, як треба ходити, але минає місяць за місяцем, і я з жахом відчуваю, що починаю забувати, як ходять ногами. Силою волі я примушую себе все це пригадати, подумки роблю крок, потім другий, потім зупиняюся, потім навіть починаю бігати, але все це… якось наче в тумані, наче це мені сниться. І… мало того, що мені не служать ноги, у мене починають опускатися руки. І все це, мабуть, тому, що у_ мене немає справжньої сили волі, бо коли б вона була, я б просто встав і пішов. Силою волі примусив би себе встати і піти. Так, так, нічого дивного в цьому б не було. Бо на моїх ногах немає жодної подряпини, неушкоджена жодна кістка, жоден нерв, органічно, як казав професор, вони цілі, і все залежить від самого мене. І ще мені професор пояснив, що мої ноги, як і руки, і взагалі весь я, змодельовані в. в мініатюрі, і та мініатюрна модель закладена в моєму мозку. Тоді ж він сказав, що хоч я поки що не можу стати на свої «великі» ноги, то ті, «маленькі», «модельні», цілком мені підвладні. Вони мусять слухатись мене і скорятися мені.

А цікаво, вони, ці хлопці і серед них дівчинка, яку вони чомусь звуть чеським ім'ям Іржик (мабуть, вона Іра), вони, ці футболісти, знають, що у них в мозку є «змодельовані» ноги? Певне, що не знають, бо їм це ні до чого. Вони чудово послуговуються «великими» ногами, для чого їм «модель»?

Ця їхня Іржик грає у футбол майстерно. Але для чого вона це робить? Самостверджується в такий спосіб? Робить це навмисне чи їй подобається грати у футбол? Є такі дівчатка, які дуже нагадують хлопців. Всі вихватки у них хлоп'ячі, і вони не мають подруг, а мають лише друзів, бо водяться лише з хлопцями. У нас в класі, в тій школі, де я вчився раніше, була одна така дівчинка. Її звали Таня Орлова, але всі в класі казали на неї Ваня Орлова або й Орлов. Ну, та вже занадто була «хлопцем», навіть пробувала потайки палити сигарети. Я таких не люблю.

Ця Іржик не така, як та наша Ваня Орлова. Вона на кожному кроці стверджує, що вона дівчинка, а не хлопець. Може, вона й не стверджує, може, просто вона сама про це не забуває і тому про це не забувають хлопці, котрі грають з нею у футбол. Вони не дозволяють собі штовхнути її чи якось скривдити, бодай мимоволі. Пересувається вона по майданчику легко, наче пурхає, наче не торкається ногами землі. Помітно, що рухатись, стрибати, особливо бігати — для неї насолода. Таке враження, ніби вона бігає не по нашій земній кулі, а по місячній поверхні, де все легше у шість разів. Вона рухається і прислухається до якоїсь музики, чутної лише їй одній. Могло б здатися, що вона хизується своєю граціозністю, трохи задається перед хлопцями, хоче їм подобатись весь час, кожної миті, але, я певен, що це не так. Просто вона не може бути іншою, вона може