Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

А яка реакція в цього хлопця, в цього Максима? По правді, я завжди дивуюся, що люди так часто бачать футбол і так мало про нього знають. Їм здається, що коли гравець не швидко пересувається по полю, то він або ледачий, або постарів. Нічого подібного. Просто він знає, коли треба зробити ривок, а коли виждати, дочекатися, щоб м'яч сам до нього прийшов. І м'яч прийде, коли вибрати єдине, на ту хвилину, правильне місце. І коли гра дозволяє, не треба на те місце бігти як на пожежу, можна поволі, «пішки» грати. Все вирішить пас. Коли пас, хоч короткий, хоч довгий, як слід опрацьовано, коли м'яч точно надходить саме до того гравця, що треба, на трибунах, у недосвідченої людини, може скластися таке враження, наче гравці пішки ходять або на місці стоять, тільки незрозуміло, з якого дива м'яч ніби сам по собі летить до них і саме до того, до кого треба.

Ого — пас! От і сьогодні. Я ж чудово відпасував Кирилові м'якенький такий пас, м'яч сам накотився йому на ногу. Це ж яким телепнем, яким роззявлякою треба бути, щоб такий м'яч не обробити? Кирило мав би той м'яч подати на вихід Вадьці, Вадька зрозумів мене, зрозумів, для чого я підпасовую Кирилові, все зрозумів і подався вперед до краю. Він вміє бачити поле, хоч граємо ми не на справжньому футбольному полі. І що ж робить Кирило? Замість того, щоб проштовхнути м'яч вперед, він раптом чомусь починає тупцювати навколо м'яча, хитатися з ноги на ногу, як стара баба, що хоче спіймати курку, а курка не дається. І Вадька даремно просувається вперед, тепер навіть мені не вдалося б відпасувати йому м'яч, бо поки Кирило тупцював, підбіг Вітька з одинадцятої квартири (він не в нашій школі вчиться), ще секунда — і він обов'язково відняв би в Кирила м'яч, бо Вітька хлопець технічний. І от, щоб цього не сталося, Кирило й загилив по м'ячу з усієї сили. Хоч на це у нього розуму не забракувало, бо іншим разом він тупцюється навколо м'яча доти, доки його в нього не відберуть. Але як тільки Кирило загилив по м'ячу, у мене так всередині щось і тенькнуло, я передчував, чим це може скінчитися. У нас такий випадок вже був. Тоді, з вини того ж Кирила, ми розбили вікно у бойлерній, і вибіг черговий кочегар, і забрав м'яч, і ми кілька днів взагалі не мали чим грати у футбол. Добре, що Вадька Іванов власноручно засклив ту нещасну шибку. Це було ще навесні. А зараз теж… Кирило гилить по м'ячу, і м'яч летить прямо в лоджію на першому поверсі. Взагалі там півтора поверха, якраз над підвалом з цього боку ріг будинку вищий, ніж з того, тут лоджія нависає над двором. І м'яч летить у лоджію з такою силою, що точно влучить у засклені двері позаду лоджії. Точно туди летить. Правда, у лоджії сидить хлопець. Я його давно запримітив. Ми ще не починали грати, а я бачив, що він там сидів у лоджії так незворушно і непорушно. Незнайомий хлопець. Мабуть, він у квартиру з батьками переїхав, коли я був у спортивному таборі. Мене ще здивувало, що хлопець сидить так непорушно і не виходить у двір. По правді, я подумав, що він або задавака, не хоче ні з ким знатися, кирпу гне, або, навпаки, боягуз, мамин синочок, боїться виходити у незнайомому дворі серед чужих хлопців, щоб бува хто не розквасив носа.

«Дивак, — подумав я собі, — що ж ти, весь час так сидітимеш? Що ж ти не думаєш про те, що післязавтра треба у школу йти? Чи тебе мама у школу за ручку поведе? Бо є у нас в дворі один такий, що його мама досі за руку в школу водить». Але почалася гра, і я просто забув про того хлопця. А потім вже, коли ми грали, я підбігав ближче до лоджії, де він сидів, і якось випадково зустрівся з ним очима. І я побачив, що він розуміє гру! І нічого такого боягузливого я не побачив у його очах. І, по правді, мене здивувало, що він не виходить до нас у двір, якщо не грати, то бодай «боліти», а отак сиднем сидить, непорушно, як ревматичний дід-пенсіонер. А потім у запалі гри я знову забув про нього.

І ось Кирило загидив по м'ячу, а мої вуха вже почули дзвін розбитого скла. Проте дзвону не було… Натомість мої очі побачили, як хлопець взяв цей божевільний, закручений здуру м'яч. Я хоч добре граю у футбол, але вже давно помітив, що, коли хочеш по-справжньому закрутити м'яч, це вдається не завжди, а коли просто б'єш, він закручується сам по собі. Так і тут. Але хлопець, сидячи (що мене найбільше здивувало), хитнувся вбік, зловив м'яч і притис його до грудей. В ту мить, коли здавалося, що м'яч профурчить повз нього, він раптом рвучко нахилився вбік (не встаючи!) і наче руки в нього стали вдвічі довшими, висмикнулись з рукавів мало не до самих ліктів. Такими довгими стали його руки, що він зміг немов без особливого напруження взяти той м'яч. Але я-то добре знаю, чого варта отака нарочита недбалість! Це ж треба мати яку реакцію! І як точно вміти розрахувати траєкторію польоту м'яча за якісь незначні частки секунди. Він був ідеальним воротарем, цей хлопець, і я, підбігши до лоджії, гукнув:

— Чого ти там сидиш сиднем? Виходь, ставай на ворота!

— Не можу, — якось вибачливо всміхнувся він.

— Що значить не можеш? Не хочеш?

Щоб краще порозумітися, я вистрибнув на поренчата лоджії і тепер побачив, що він сидить на чомусь, що дуже нагадує крісло-гойдалку чи… Це крісло було на великих колесах. Такі крісла я бачив у лікарні. І тому мені стало дуже прикро на душі, я відчув, що тут щось негаразд з цим хлопцем. Я намагався не дивитися на його ноги, бо подумав, що ніг у нього немає зовсім, отже, як — по-дурному прозвучало моє запрошення йти грати у футбол! І я не знав, як