Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Уже потiм, вiдлiтаючи вiд них на рятiвному гелiкоптерi, що наважився перебороти снiгопад та обмежену видимiсть, аби врятувати мене, водночас зневiрену та обнадiяну втратою, а разом зi мною людей, що летiли поруч, несучи у своїх тремтячих серцях лавину жаху, котра супроводжуватиме їх усе чи то свiдоме (залежно вiд характеру та сили волi), чи пiдсвiдоме життя, i приходитиме до них у нiчних мареннях та у хвилини смутку, нагадуючи, їм, людям, творцям свого життя, мрiйникам-титанам, що вони — усього лише людцi, нiщо iнше, як дрiбнi мурахи на теренi Всесвiту. Я зрозумiла їх потiм, через роки, отих холодних гохобердорфцiв, котрi, ховаючи погляди, проходили повз, нiби я всього лиш трагiчна проява на початку їхньої оцивiлiзовуваностi.

Зрозумiла, що ота прохолода мiж нами була вимушеною. Адже вони, селяни, носили в собi острах, що вiд нього вiяло таємницею. Ще б пак, тримати у серцях страх i не мати права розповiсти про нього!

Уже потiм я збагнула причини їхнього страху, коли дiзналася, що у двадцять першому столiттi, у добу хмарочосiв та iнтернету, є невеличка, забута усiма полонина, котру тiрольцi завжди обходять стороною, бо на нiй живе самотнiй Альмгайст — злопам'ятний дух гiр. А бiля нього — нечуваної краси озеро з крижаною водою, що над ним iз однiєї сторони нависає кам'яна порода старої альпiйської скелi, де причаївся не менш мiстичний, хоча й iз плотi та кровi страшний монстр, «альпiйський черв'як», — так називали його газети та енциклопедiї кiнця дев'ятнадцятого столiття. А мовою теперiшньою — величезна смертоносна ящiрка, нащадок тих динозаврiв, вiдбитки чиїх лап науковцi знаходять i до сьогоднi на сiрих альпiйських камiннях. Татцельвурм. Або Штолервурм. За старими переказами, вiн мав котячу кострубату голову та гострi кiгтi на переднiх лапах. Вбити його селяни боялися з кiлькох причин. Першою була та, що жила iстота у печерi, де у шiстнадцятому столiттi перерiзали один одному горлянки срiблодобувачi. Принаймнi, так розповiдав старий аптекар Марчелло, котрий вiдлюдником жив за селом i знався на лiкувальних травах, а його, хоч i оминали, також сприймаючи за нечисть, проте слухали з довiрою.

Переказували, що один смiливий юнак таки зайшов до печери. Потiм вiн розповiдав про жахливi малюнки на кам'яних стiнах, кiстки та кров на вимощенiй сухим листям долiвцi. Невдовзi той хлопець помер: доводячи коханiй свою силу, крадучи орлинi яйця з гнiзда, вiн зiрвався зi скелi.

Тодi я не знала, що кожної занадто холодної та снiжної зими до села спускається пара вовкiв, аби загризти вiвцю чи теля i ласувати їхньою теплою кров'ю та нiжним, рощеним на духмяних травах, м'ясом. Не знала. Тому i не розумiла того остраху. Не вiдчувала, що й у появi моєї рiзноокої донечки вбачали вони бiду для свого вимираючого, не згiдного з цивiлiзацiєю, села.

Усе трапилося тодi, коли я, пробуджена пхиньканням Кiттi, побрела на бабину кухню запарити для малої кашку. Власного молока я вже давно не мала. Та це також тiшило, бо мене дратувало оте вiчне плямкання губами i нишпорення голодним поглядом по моїх грудях. Вони стали ще бiльшими, синя сiтка розтяжок в'їлась у шкiру ще глибше. Проте Кiттi нiщо не заважало цмулити молоко, ляпаючи рученятами по моїх видовжених сосках. А менi здавалося, що пiсля кожного годування груди все втрачають i втрачають свою, i так не iдеальну форму.

Тiєї ночi ми з Кевiном посварилися. Вiн також був ласий на мої видовженi соски. Пiсля лiкування, за словами медиків, моя вередлива пiхва вже два тижнi тому мала перестати завдавати менi клопоту.

Я майже заснула, сонно прислухаючись до власного прискореного серцебиття, котре переслiдувало всi мої спiльнi ночi з чоловiком. Незрозумiлий для мене кров'яний дзвiн гупав у грудях, провокуючи тривогу. I через те менi завжди снилися напiвжахи. Зазвичай, усе вiдбувалося у мiстах, про якi я мрiяла. Вони менi снились, а потiм марилось, нiби я прокидаюся, i немає нi Нью-Йорка, нi Брiсбена, а тiльки лiжко, Карпати i Кевiн, що притуляє до грудей iстеричну Кiттi.

Уранцi я прокидалась iз задавленим почуттям тривоги, з ненавистю у серцi вiдповiдала на ритуальний поцiлунок чоловiка, iз притлумленим роздратуванням пеленала малу злодiйку Кiттi, потай бажаючи, аби Кевiн помер тоді, одразу пiсля нашого знайомства. I аби нiколи не настав отой другий вечiр моєї дефлорацiї.

Коли телефонували мої самотнi карпатськi батьки, я пiдсвiдомо хотiла, аби i їх у мене не було. Тодi б стало легше боротися зi стереотипами. Я би попливла до америк та австралiй, працювала б стюардесою, i нiхто, нiхто i нiколи не вимагав би вiд мене реалiзацiї якоїсь життєвої програми, нiхто i нiколи не вчив би мене бути щасливою, втискаючи в рамки власного бачення щастя, руйнуючи мою особистiсть, ламаючи моє право на свободу.

Того вечора, коли я вже майже спала, рахуючи для швидшого засинання прискорений ритм мого серцебиття, Кевiн поклав свою блiдошкiру руку на мiй м'який бюст.

— Твої соски нiколи не набухають вiд пестощiв, — прохрипiв вiн голосом невдоволеного самця. — Тiльки вiд ротика Кiттi цi великi пипки починали стирчати. Я хочу пити тебе, наче доця. Хочу вiдчувати, як твої м'якi вишнi набухають пiд доторком моїх спраглих губ…

Я ж тiльки злiсно стискала уста, вдаючи, що вже давно передивляюся третiй сон.

— Спиш… — ледь не простогнав Кевiн, направляючи рукою свого гарячого прутня до мого мiцно стуленого та холодного тунелю. — Завжди мрiяв взяти тебе сплячою…

Я вдала, що так i не прокинулась. Вiн вдав, нiби повiрив у мiй сон. Я тамувала сльози власного безсилля. Вiн хрипiв, конвульсивно здригаючись вiд агресивного надлишку гормонiв.

Пiзнiше запхинькала голодна Кiттi. Кевiн, стомлений тривалими снiгопадами та вечiрнiм подоланням ще однiєї (моєї) вершини, мiцно спав, тримаючи мене за руку. Я лежала iз розплющеними очима. Крiзь вiкно, пригорщами гiр заповзало нiчне альпiйське свiтло. Я бачила контури пухких пальчикiв Кiттi, котра вже шукала в повiтрi мої руки. Зараз я пiдiйду i вона запустить свої теплi долоньки до моєї пазухи. Вона завжди так засинає.

Менi болiло мiж ногами. Уже не болем