Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Хоча тiльки тепер починаю розумiти: звинувачуючи у своїх невдачах батькiв, своє гiрське походження та Кевiна, першопричиною всього була я сама та моє переконання в необхiдностi прийняття рiшень задля здiйснення грандiозних планiв. Чомусь вiрила, що життя не може обiйти мене стороною, не може проїхати повз, не пiдвiзши до «америк та австралiй», де на мене чекало неймовiрно-шалене щастя.

Не бажаючи сприймати реальнiсть, я пiдсвiдомо не хотiла впускати до себе Кевiна. Проте, боячись йому про це розповiсти, накопичувала невдоволення у собi, котре, своєю чергою, керуючись захисною реакцiєю органiзму, продукувало бактерiї роду Кандiда, аби через больовий синдром примусити не впускати в себе чоловiче тiло, чуже менi у всiх вiдношеннях.

Глибоко ображений Кевiн, котрий, звичайно, також не вiдчував мене до кiнця, бо по- справжньому люблячи тiльки гiрськi масиви, не навчився глибоко розумiти людину, приймати її такою, якою вона є.

Лише зараз я починаю пiдозрювати, що вiн, як i я тепер, боявся людей. Бо ж у двадцять три страху перед двоногими ще нема. А тiльки потiм, коли нещадна дiйснiсть шлiфує тебе, одну iз енних пiщинок океану безмежжя, надаючи форму твоїм нездiйсненним мрiям, починаєш вiдчувати страх. Страх безцiльностi.

Кевiна шлiфувало життя, вiдбираючи у нього хiть до жiнок i женучи в гори, туди, де вiдступає безплiддя. I тiльки зустрiвши залякану великим мiстом та його довгоногими красунями цнотливу горянку, вiн наважився ще раз довести собi власну силу. I… став батьком.

Кевiнляйн-молодший (як називала дитя через схожiсть iз батьком власниця крихiтного тiрольського гастгофу, Герлiнде — баба iз незмінно гримучою в'язкою ключiв на поясi) народився через шiсть мiсяцiв пiсля весiлля в образi маленької Кiттi. Мiй чоловiк прилетiв увесь загорiлий вiд альпiйського сонця, натхненно розповiдаючи менi про своїх нових друзiв — кам'янi тiрольськi скелi. Кандидоз на той час уже встиг ущухнути, оскiльки i я встигла прибити в собi каменюкою дiйсностi внутрiшнi поривання кольору Чорного моря, по якому, як я колись думала, попливу на великому кораблi до екзотичних країн.

Пологи були довгими i болючими. Я зненавидiла Катьку. Не полюбила її ще й через те, що вона мала свiтлу шкiру свого батька. I через те, що забрала вiд мене можливiсть одягнути унiформу морської стюардеси. Але чоловiк, колишучи свою гiрську спадкоємицю у щойно купленiй за валюту колясочцi, обiцяв менi, що скоро все у нас круто змiниться. I хай-но його Кiттi виповниться кiлька мiсяцiв, вiн забере нас до своїх друзiв-Альп, де ми заживемо щасливо-щасливо у напiвдерев'янiй, винайнятiй у тiрольського фермера хатi. Я несмiло ревiла, що хочу до нью-йоркiв та калiфорнiй, що мрiю про квартиру в брiсбенах та сiднеях, але вiн зi знанням справи переконував, що не iснує нiчого кращого, особливо для його дорогоцiнної Кiттi, як чисте повiтря тiрольського високогiрного села, де вiн, батько своєї донi, зможе цiлi два, згiдно iз контрактом роки, ламати голову над новими сiтками для утримування лавин.

Вiн часто вiдводив погляд, коли розмовляв зi мною. А коли брав мене, то нiколи не мiг, хоч як я його просила, приховати свою агресiю. Вiн вiдмахувався, що так, мовляв, дiють засильнi чоловiчi гормони.

Чомусь мої спогади про Гохобердорф, оте невеличке тiрольське село, дуже сумнi. Чи не тому, що їхала туди переповнена незрозумiлими почуттями, нiби життя не дало шансу, а просто взяло i засунуло мене до нелюбого образу матерi та дружини.

Спочатку я прилетiла з маленькою Кiттi до гористого Iнсбрука, цiни на квартири в якому вдвiчi, а то i втричi вищi за берлiнськi, принаймнi так запевняв нiмець-водiй. Звiдти подалися з чоловiком до Гохобердорфа. Слава Богу, ще не почалися затяжнi, мов моє вiдчуття невдоволеностi, снiгопади. Тому все, що нам вдалося, це винайняти в одному із сiл вантажiвку, котра й мала привезти нас до села чоловiкової мрiї.

У кузовi напроти сидiв темношкiрий чоловiк Кевiнового вiку, в обiдраному одязi та брудних черевиках. Джамайкiйця звали Беньямiн, i вирiсши на колись колонiзованiй територiї, вiн носив прiзвище Сон-сон, котре з гiднiстю в голосi вимовляв на французький кшталт: со-со, торкаючись кiнчиком язика верхнiх переднiх зубiв. Розмовляючи iз ним, Кевiн хилитав нашу iстеричну донечку, водiй, перекрикуючи гуркiт старого двигуна, намагався розповiсти щось про походження сiрих кам'яних брил на ймення Альпи, а я прилiпилась обличчям до брудного вiконця, однiєю рукою весь час, непомiтно для iнших, торкаючись свого болючого мiсця. Темношкiрий вiдповiдав охоче, проте нiби чогось побоюючись, бо погляд його червонющих очей нервово ковзав стелею.

Гори виявились зовсiм не схожими на Карпати. А будиночки, облiпленi рiзними прикрасами, сколихнули в моєму спраглому хмарочосiв серцi нiколи до кiнця не розбурхувану нiжнiсть.

Найбiльше менi запам'яталися непривiтнiсть та стриманiсть селян. Здавалось, вони дивилися з острахом та прихованою нелюбов'ю (чи навiть ненавистю) на мого чоловiка, що приїхав вирiшувати їхнi ж проблеми. Хоча, як я чула потiм, уже пiсля фатального завершення нашої протилавинної мiсiї, його сюди нiхто iз горян не кликав. Не любили вони впускати у своє невеличке село, «маленьке князiвство», нi туристiв, котрi вряди-годи ласились на лисi високогiрнi краєвиди та оповиту старовинними легендами-жахалками мiсцевiсть, нi вчених-лавинологiв, котрих вабили зимові змiї-зсуви та лiтнi гуркоти камiння, що щорiчно, як писала «Тiролертагерцайтунг» (котра до тутешнiх країв нiяк не доходила), вбивали до двох десяткiв людей.

Що ж до Сон-сона, нашого темношкiрого попутника, то спершу мiсцевi обходили його стороною. Здавалося, ним лякатимуть дiтей. А голомозі вiд старостi баби, котрi пережили не одну лавину i зараз пiдказували iншим будуватися у «зеленiй» зонi, навiть пов'язали його з'яву з якимось страшним нещастям, пророкуючи багато слiз та навiть кiлька смертей. Мiй чоловiк тiльки щиро смiявся iз такої обмеженостi та забобонностi.

Аж доки стара Герлiнде не змилостивилася над Беном i найняла працювати у свiй верхнiй зимовий корiвник (оскiльки зносити сiно у цих краях було просто неможливо — люди будували бiля кожного сiнокоса корiвник і взимку, розчищаючи дорогу, переганяли худобу з мiсця на мiсце), що виконував також роль притулку для контрабандистiв, котрi пiшохiдними дорiжками носили на собi речi з Iталiї. До села вони не навiдувалися, бо ж знали, що грошей у гохобердорфцiв майже нема. А обмiнювати шкiрянки на бринзу та абрикосове варення (дивно, але саме цi фрукти родили у горах) їм не хотiлося. Та й місцеві селяни нiколи