Читати книгу - "Системне тлумачення кримінального закону"

Щодо надання переваги, чи то встановлення «духу закону», чи «волі», «думки» і ін. законодавця під час тлумачення, то доволі чітке формулювання цьому тлумаченню дав Савіньї, положення якого досі є керівними в теорії права. Савіньї вперше виокремив такі чотири види доктринального тлумачення: граматичне, логічне, історичне і системне. Перше має на увазі встановлення значення слів законодавця, друге — смисл норми, логічний зв'язок окремих висловів між собою. Історичне тлумачення має своїм предметом встановлення тих історичних умов, заради регулювання яких було видано правило закону. Нарешті, системне тлумачення встановлює внутрішній зв'язок окремих правових положень та інститутів і їх відношення до цілого. Послідовники Савіньї спростили його класифікацію, зберігши тільки граматичне і логічне тлумачення; останній вид інколи називали також системним[15].

О. Черданцев у своїх дослідженнях установив, що одним із слабких положень суб'єктивної теорії тлумачення, яке зазначається її противниками, було те, що до цього моменту законодавець, як правило, переставав бути однією особою — монархом. Навіть у багатьох монархічних державах виникали представницькі органи. «Воля законодавця» розповсюдилась, стала волею багатьох осіб, котрі становили законодавчу корпорацію, всередині якої існують різноманітні фракції, що представляють інтереси різних соціальних класів. До того ж, поширюється делеговане законодавство. У цих умовах «єдина воля» історичного законодавця перетворюється у фікцію. Цілі, які ставили перед собою певні представники законодавчої корпорації, можуть не знаходити свого відображення в законі. Зазвичай закон міг бути результатом компромісу суперечливих думок. У таких умовах встановити «волю» історичного законодавця було досить важко. Крім цього, з виникненням представницьких органів ускладнився законодавчий процес. В окремих випадках боротьба думок призводила до затягування прийняття закону. Все це сприяло відставанню законодавства від життя. З іншого боку, панівному класу в умовах представницької системи інколи було невигідно вносити реакційні законопроекти в представницький орган. Нарешті, багато законопроектів в умовах зростання свідомості й організованості опозиційного демократичного пролетарського руху мали значний опір і поза стінами парламенту. Все це зумовлювало панівний клас до необхідності пристосування законодавства до своїх нестабільних інтересів іншим шляхом. Із розвитком делегованого законодавства з метою пристосування закону використовується судовий і виконавчий апарат, покликанням якого є вирішення конкретних юридичних справ. Водночас на перший план висувається метод «пристосованої» інтерпретації законів. Відображенням цього процесу в юридичній науці є так звані «об'єктивні» теорії тлумачення. Якщо «суб'єктивні» теорії надавали великого значення історичним матеріалам (із текстом самого закону і його місцем в системі законодавства), які дозволяли з точністю встановити волю, наміри, цілі історичного законодавця, то «об'єктивні» не вважають за необхідність звернення до цих матеріалів. Навпаки, на думку представників цієї теорії, найбільше значення має врахування умов і передумов не часу видання, а часу тлумачення і застосування закону[16]. Серед прибічників «суб'єктивного» напряму є представники школи природного права (Вольтер, Марат, Беккаріа) а серед прибічників «об'єктивного» напряму — представники історичної школи права (Савіньї).

Відтак Ч. Беккаріа в праці «Про злочини і покарання» розвинув думку, що право тлумачити кримінальні закони не може належати суддям тільки тому, що вони не законодавці. Судді отримують закони від живого суспільства або від суверена як його представника, як хранителя наявної загальної волі[17]. На його думку, ці закони є ланцюгами, необхідними для стримування та тиску щодо приватних інтересів. Законним є тлумачення тільки суверена. Крім цього, суддя також може частково здійснювати тлумачення, але тільки в тій частині, де йдеться про те, чи вчинила та чи інша особа діяння, що суперечить закону, чи не вчинила. Ч. Беккаріа зазначає, що немає нічого більш небезпечного, ніж діяти згідно з духом закону, оскільки дрібні перешкоди сьогодення вражають людину більше, ніж ускладнені, але віддалені наслідки хибного начала. Дух закону, як вказано у праці, залежав би від хорошої чи поганої логіки судді, від хорошого чи поганого його травлення, від сили його пристрастей, від ставлення до потерпілого та ін. Ось чому доля громадянина вирішується неоднаково у разі проходження справи через різні суди[18].

Щодо кожної справи суддя має сформувати лише правильний умовивід, і якщо таких умовиводів більше одного, то ні в чому не можна бути впевненим. Беккаріа був прибічником жорсткого дотримання закону без будь-яких відступів, оскільки наслідки таких відступів можуть бути набагато важчими, ніж передумови. Якщо громадяни побачать таку сталість у рішеннях, вони відчують особисту безпеку, що є справедливим щодо них[19].

В Англії проти коментування і тлумачення законів висловлювався І. Бентам, який вважав, що «при виданні кодексу законів бажано вберегти його від викривлень, яким він може піддаватися з точки зору як змісту, так і форми.

З цією метою необхідно заборонити доповнення його яким-небудь неписаним правом. Але недостатньо тільки відрізати гідрі голову, необхідно і припалити рану, інакше виростуть нові голови.

Якщо станеться новий випадок, не передбачений кодексом, то суддя може лише вказати на нього і порадити законодавцю засіб, але ні він, ні тим більше який-небудь громадянин не сміють самі приймати рішення і проводити його у вигляді закону, поки не отримають на це дозвіл законодавця»