Читати книгу - "Сини змієногої богині"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Куль-Обу оточували напівзабуті прадавні легенди.
Казали, що буцімто курган заклятий, і той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землі, буде жорстоко покараний: злі духи миттю перетворять такого сміливця в камінь. Власне, на Куль-Обі було не каміння, запевняли інші, а закам’янілі сміливці, котрі відважилися потривожити вічний сон велета.
Але ті легенди, колись владні й страшні, вже нікого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тліли іскорками в пам’яті немічних дідів і поволі затухали на вітрах нового життя. Камінь був потрібний, тож до легенд уже не прислухалися.
Каміння брали, і ніхто від того не кам’янів.
Потреба в дешевому камінні й призвела Куль-Обу до швидкої загибелі. Бо коли Керч – крихітне татарське містечко, точніше село – почала швидко зростати, перетворюючись на велике портове місто на південних кордонах Російської імперії, забракло дешевого будівельного каміння. У ті роки фундаменти і стіни давніх фортець та поселень, яких було безліч у тих краях, зникали на очах. Місцеві жителі навіть не здогадувались, що їхнє бідне, забуте Богом і людьми село, чомусь зване містечком, знаходиться на місці античного Пантикапея – велелюдної і багатої столиці могутньої Боспорської держави. А руїни, гори каміння і тесані плити – то все, що лишилося від колишньої столиці колишнього царства.
Невдовзі настала черга й Куль-Оби: впав він в око генуезцю Рафаїлу Сакссі. Не так, власне, сам курган, як його каміння. Створюючи в Керчі контору торгівлі з кавказькими горцями, Рафаїл Сакссі взяв з Куль-Оби 400 кубічних сажнів каміння – для будівництва огорожі навколо свого саду. Але набіг генуезця на Куль-Обі навіть не позначився – так багато було там каміння. І ось у вересні 1830 року за Куль-Обу взялися двісті солдатів… Заскрипіли підводи, служилі день у день здирали з кургану його кам’яне покривало і возили в місто. У перші дні це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як і раніше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, підводи, перевозячи сотні кубічних сажнів каміння, скрипіли день у день. Це й вирішило долю старого кургану.
Вересень 1830 року на Керченському півострові був сухим і спекотним. Вдень нещадно палило сонце, вночі на далеких обріях Тамані, по той бік протоки, потемніле небо шалено краяли блискавиці, і звідти, приглушене відстанню, долинало відлуння громів (греки-риболови запевняли, що на обох морях – Азовському й Чорному – гуляли грози). Того раннього ранку теж було задушливо – ані вітерця. Павло Дюбрюкс, наглядач керченських соляних озер, людина немолода вже і хвора – похапцем сунув до кишені окраєць черствого чорного хліба, за давньою звичкою прихопив з собою вірьовку довжиною в двадцять сажнів, котрою він обміряв не один десяток старовинних фундаментів у Керчі та навколишніх місцях, прихопив ще компас для вимірювання кутів і вийшов на феодосійську дорогу.
Зібрався старий доглядач керченських соляних озер у скромну мандрівку – мав на меті оглянути Куль-Обу, – а вийшло, що пішов Павло Дюбрюкс прямісінько в історію… Бо те, що відбудеться з ним сьогодні, завтра, післязавтра, – навіки збереже для нас невідоме досі ім’я цієї скромної людини, несправедливо скривдженої більш меткими колегами, а часом і просто хапугами із сильними й міцними ліктями.
Невдовзі Павло Дюбрюкс наздогнав на запиленому шляху військову підводу, що порожняком торохтіла за куль-обським камінням.
– Сідайте, ваше благородіє, – притьмом припросив засмаглий солдат, показуючи великі жовті зуби. Притримуючи коней, насмішкувато бликнув і, як здалося Павлові, чмихнув: – Воно, ваше благородіє, як бити дворянські ноги пішкодьором, то ліпше вже солдатською торохтійкою проїхатись.
«Ваше благородіє» крекчучи виліз на підводу. Довго відхекувався… Роки вже не ті, та й хвороби… Ще й цей солдат глузує… А втім, Дюбрюкс уже звик до насмішок, як звикає равлик до своєї раковини. Ось тільки цікаво: звідки солдат знає про його, Дюбрюксове, дворянство? То так давно було, так давно, що й сам Дюбрюкс уже встиг забути про свої колишні чини й звання. Але – було. І був він тоді не Павло Дюбрюкс, а Поль Дю Брюкс, французький дворянин з маєстатом, а не бідний доглядач керченських соляних озер з черствим шматком хліба в кишені.
«О доле, як ти жорстоко обійшлася зі мною… – зітхнув Павло. – Хоча… може, то я сам і відштовхнув од себе долю? І збочив на манівець, і з Поля став Павлом, а з людини, громадянина, котрий має свою батьківщину, перетворився на безрідного емігранта в чужій країні…»
Похитуючись на возі, Дюбрюкс відганяє од себе невтішні спогади, та думки все одно настирливо обсідають його з усіх боків. Від них стає порожньо на серці й незатишно. Іноді ж спогади ще радують його. І тоді бачить себе Павло молодим та вродливим молодшим лейтенантом, багатим, родовитим, щасливим Полем Дю Брюксом. Гай-гай, як давно те було, наче в іншому світі, в іншому житті. Все перекреслила революція – будь вона проклята! – що спалахнула у Франції проти дворянства, а отже, і проти нього, вельможного Поля Дю Брюкса та його дворянських привілеїв. Він, дворянин і офіцер, зустрів революцію вороже. Став на бік її ворогів, роялістів… Бачить себе й свого батька, полковника з «корпусу благородних єгерів» принца Конде. Думалось: старе повернеться. Він поверне його багнетом. Люто бився з санкюлотами за відібрані титули і – програв. Старе не повернулося. Довелося залишити батьківщину, за якою потім тужив усе своє емігрантське життя. Та й революція його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини змієногої богині», після закриття браузера.