Читати книгу - "Любов у спадок"

— Еріко, ну що ти накоїла? — закректала баба, повільно розгинаючись. — Негіднице, ти так мене налякала! Хіба ж можна так кричати? Я тільки набрала води, а ти як заволала… Я вже подумала, щось у домі сталося. Поглянь, уся мокра через тебе!

— Кетрін, скільки я просила тебе, щоб ти сама не носила цебра, не рубала дрова й не тягала з лісу хмизу? — не зважаючи на бурмотіння старої няньки, суворо заговорила Еріка. — Я наношу води, якщо треба, а ще краще збуджу Брана й він допоможе.

Дівчина спритно підчепила цебро на мотузку, обертаючи рипучий ворот, почала витягати. Видно було, що справа ця для неї звична.

— Ох, що ж це діється! Де ж це бачено, щоб шляхетні Персі ось так просто з колодязя тягали воду, — заголосила Кетрін, спліскуючи руками.

— Якщо ти знаєш інший спосіб дістати води, запропонуй мені, — крізь зуби промовила Еріка, стежачи, щоб цебро не перекинулося вдруге.

Вона вже починала жалкувати, що прокинулася так рано. Кет сьогодні вочевидь була налаштована на буркотіння, а в такі дні її не зупиниш.

— Та хіба ж я про те, — гірко скривилася бабця. — Ти молода леді високого роду, та ще й така гарненька, якщо вмити… Тобі потрібно сидіти біля віконця та вишивати, чекаючи на багатого нареченого, а ти, розпатлана, брудна, цебра носиш та камінням із хлопчиськами кидаєшся!

Еріка підхопила цебро й повільно рушила до кухні, лише глузливий погляд кинула через плече на свою сільську менторшу.

— Кет, що на тебе найшло? — поцікавилась вона. — Ти взялася навчати мене гарних манер? Та кому вони тут потрібні! Селянам, чи нашим вівцям на пасовиську? Повір, мені досить і отця Годвіна, що замучив уже своїми проповідями!

— А проте читати й писати тепер умієш, — задоволено мовила Кетрін, дрібочучи слідом за своєю вихованкою. — Не всяка багата наречена цим похвалитися може! От з'явиться в тебе наречений, а ти йому…

— Знову ти про своїх наречених! Завели водно: наречені, наречені! — з досадою вигукнула Еріка. — Потрібні вони мені! Я, може, заміж і зовсім не збираюся.

— Це ти зараз так кажеш, — упевнено прорипіла бабця. — А ось настане час, підшукаємо тобі багатого та гарного англійця…

Еріка, зачеплена за живе, з розмаху поставила цебро на землю перед кухонними дверима.

— Слухай-но, Кет, — зірвалося в неї, — щось я не вірю, що ти сама дуже уважно дивилася, ким був твій Томас — багатим англійцем, чи бідним шотландцем. Либонь виходила за нього по любові?

Наступної миті дівчина вже пожалкувала про свої слова. Обличчя старої Кетрін скривилося, ніби вона з'їла кислу сливу, а з маленьких блакитних очиць швидко потекли сльози.

— Кет! Ну чого ти, Кет… Я не хотіла, пробач, — Еріка кинулася втирати старій сльози своїми задовгими рукавами. — Господи, не потрібно було тобі нагадувати…

— Ох, не дивися ти на мене, стару дурепу, — затуляючись від неї руками, промовила нянька. — Як згадаю свого Томмі, так і плачу, зовсім як ваш панотець за матінкою. Його лаю, а сама плачу.

Дівчина засмутилася. Кет не часто плакала при ній, більше сварила за котрусь із провин, яких у неї бувало безліч. А тут… Еріка майже силоміць всадовила Кетрін на сходинку перед кухнею.[6]

— Кет, пробач. Поплач, якщо хочеш, може, тобі полегшає, — вона обійняла няньку за плечі, й та потроху почала заспокоюватися.

— Не полегшає вже мені, дівчинко, — стара сумно дивилася в далечінь своїми вицвілими блакитними очима. — Видно, тільки в могилі заспокоюся. Надто вже ми кохали одне одного. Бувало, обійме він мене ось так, то й усі прикрощі кудись подінуться. І ніякого багатства мені не треба було, твоя правда… Але Бог дав, Бог і взяв…

Стара нянька замовкла, пожувала беззубим ротом. Дівчині самій стало так сумно, що схотілося плакати. «Надто вже кохали одне одного»… Напевно, це так страшно — втратити кохану людину. Еріка ще міцніше обійняла стару. Кетрін давно стала членом їхньої родини, адже вона гляділа спершу маленького сера Родеріка, а далі пішла за своїм вихованцем у Тейндел, коли барон Генрі Персі вигнав старшого сина з родового замку. Скільки Еріка пам'ятала, нянька завжди була такою старою, згорбленою і зморшкуватою, ніби порохнявий пень на болоті. Важко повірити, що колись і вона була молода… Чоловік Кетрін загинув давно-давно, ще в битві під Беннокберном, звідтоді вона жила з ними.

Еріка частенько просила Кет розповісти про ті часи, й стара охоче ділилася своїми спогадами. Дітьми вони завжди захоплено слухали розповіді про колишні битви, і в Еріки мороз пробігав по шкірі, коли вона думала про Вільяма Воллеса й короля Брюса, битву під Беннокберні,[7] про славну перемогу шотландців… Лише за десять років по тому молодий король Едуард III у битві під Халідон-Гілл зміг повернути Англії владу над непокірною Шотландією. Еріка зітхнула. Це було так давно! Вона ще навіть не народилася. Все це торкало в її душі невідомі струни. Видіння грандіозної битви, шотландських шилтронів,[8] грізно наїжачених довгими списами, поставало перед її очима, й волосся ворушилося від жаху. Як, мабуть, страшно було цим простим людям, котрі йшли на закутих у крицю лицарів, назустріч власній смерті! Дівчина знала,