Читати книгу - "Любов у спадок"

Еріка мимоволі подумала, як вибагливо сплелася її доля. Один її дід — англієць, знатний і гордовитий лорд Персі, королівський намісник. Другий — патріот, який віддав життя за волю Шотландії, знаменитий своєю бурхливою вдачею Томас Рендолф, граф Мар, найближчий соратник короля Брюса.[9] Саме за таємне одруження з його донькою лорд Персі й вигнав із дому свого сина Родеріка. Батько… Колись його очікувала гідна заздрощів доля — багатство, пошана, слава… Зараз він вигнанець, злиденний і всіма забутий. Еріка майже не пам'ятала своєї матері — баронеса Ейлін Тейндел загинула невдовзі після народження дочки, і смерть її була страшна… Батько заборонив говорити про це.

Чого ж більше в ній самій? Змалечку Еріка чула шотландські казки, майже щодня бачила пастухів-шотландців у важких чорно-білих картатих пледах, які меланхолійно гнали худобу на круті схили Чевіотських гір. Їхніми сусідами були й шотландці, й англійці. Частенько, коли вона пустувала, батько зітхав: «Це в тобі грає кров старого Рендолфа. От рудий диявол!» А Кет, лаючи свою вихованку за чергову витівку, завжди заявляла: «Бісова англійська вдача!» Ось і думай, хто тут винен…

— Хіба можемо ми знати промисел Божий? — несподівано знову заговорила стара Кетрін, відволікаючи Еріку від сумних думок про її родину. — Коли твоя бабця, мати сера Родеріка, щойно його народила та підхопила гарячку, я саме втратила своє немовлятко. І як можна було інакше витлумачити таку випадковість: я з повними грудьми молока брела шляхом, знемагаючи від голоду, а твій дід посилав усіх своїх слуг нишпорити околицями, щоб знайти годувальницю для свого спадкоємця? Звичайно, це було знамення Господнє, коли вони наткнулися на мене. Якби не твій батько, що замінив мені моє дитя, я озлилася б серцем і щось тоді собі зробила. А так зрозуміла, що не всі англійці люті й жорстокі, серед них зустрічаються й добрі люди. Всі Персі добре до мене ставилися. Я звикла до вас і вважаю вас своєю родиною. Нічого мені більше не треба на старості літ.

— І все-таки не розумію… — замислено похитала головою дівчина. — Якби я щойно поховала своїх рідних і зустріла тих, хто міг бути винен у їхній загибелі… Я б помстилася!

У неї мимоволі стислися кулачки, в зелених очах спалахнули іскорки гніву.

Кетрін окинула її уважним поглядом.

— Ти зрозумієш, Еріко, як виростеш. Не завжди помста дає полегкість. Мститися людям лише за те, що вони англійці чи шотландці, не велить Господь. Судити про людину слід не по тій країні, в якій вона живе, а по тому, яка в неї душа… Годі, час братися до справи, — зненацька без жодного переходу заявила Кетрін, підводячись зі сходів та обтрушуючи сукню, — бо так ми й до вечора не впораємося.

Еріка невдоволено скривилась, однак пішла за нею. Ось так завжди — тільки сядеш, як тебе знову примушують працювати! Де вже тут пам'ятати про своє знатне походження… Вони давно вже були простими вбогими дворянами, в яких залишилося тільки добре ім'я, напівзруйнований замок, дві корови, четверо коней, череда гусаків так два десятки овець.

За хвилину по тому вона взялася старанно тягати важкі цебра з колодязя до кухні. Не надто й любила це заняття, та нічого не вдієш, коли зі слуг у домі тільки стара Кет і товста ледарка Доллі, яка, напевне, й досі ще спить! Ще в замку було з десяток вояків, і батько роздав свій куций наділ їм у оренду, сподіваючись хоч якось прогодуватися самому й не дати вмерти з голоду своїм людям. Але це мало допомагало — врожаї були невеликі й мешканці замку Тейндел збідніли, як церковні миші. Добре хоч, що зараз не голодували. Чума, що впала на Британію п'ять років тому, викосила добру половину населення, тож тепер майже не було кому обробляти землю. Брістоль, Лондон і решта великих міст вимерли наполовину, графства Уїлтшир, Дорсет, Пул, Девоншир практично спорожніли… В Едінбурзі чума теж зібрала рясні людські жнива — хворобі байдуже, англієць ти, чи шотландець. Їх врятувало те, що мешкали в малонаселеній місцевості. Еріка чудово пам'ятала: ворота замку Тейндел, як і решти околишніх замків, майже рік були наглухо зачинені від усіх. Тоді вони ледь не вмерли з голоду — доводилося їсти навіть траву, але Чорна Смерть зупинилася біля підніжжя Чевіотських гір і понесла з собою лише жителів двох поселень у долині Тейну. Тож тепер їй доводилося виконувати майже всю роботу в домі.

Еріка долонею витерла піт з чола. Твердо пообіцяла собі втекти сьогодні в ліс і поставила останнє цебро на підлогу. Кетрін уже встигла розпалити вогонь і поралася біля великої печі, збиралася куховарити.

— Уф! Годі, Кет. Піду-но я побуджу тих лежнів, своїх братиків, та пожену їх збирати хмиз.

— Іди, йди, — закивала бабця. — Час би вже. Бо приїде сер Родерік, то дасть їм прочухана! Я вже розштовхала Доллі, вона пішла доїти корів, поки я приготую чогось попоїсти. Було б непогано, якби Бран підстрелив бодай кролика.

— Та я сама підстрелю тобі кролика, — самовпевнено заявила Еріка. — Із пращі вціляю з п'ятдесяти кроків. Та й із лука б'ю набагато краще за Бранвена, а за Гіла — й поготів.

Стара нянька осудливо похитала головою, слухаючи її вихваляння. Дівчина подалася до виходу, затягуючи у вузол розсипане волосся та весело щось наспівуючи собі під ніс.

— Агов, панянко! Я бачу, ти знову намірилася втекти до лісу на цілий день? — суворо погукала до неї Кетрін. — І не думай! Пам’ятаєш, що батько тобі казав? У жодному