Читати книгу - "Томасина"

заціпеніла, переймаючись горем старої. А містер Педді навіть відчув, як крижана рука жаху взяла його за серце і стискала доти, поки він і сам не відчув весь біль невтішної вдови. Зараз у його житті був один з тих неприємних моментів, коли ти маєш щось робити, але не знаєш, яких саме дій чекає від тебе Всевишній, і навіть гадки не маєш, як діяв би в цій ситуації Він сам. Звісно, якщо Його взагалі обходять трагедії подібного масштабу.

Коли йшлося про Бога і віру, яким служив преподобний Ангус Педді, такі речі, як горе, важкість утрати, туга, втрачали для священика будь-який сенс. Своє покликання він вбачав у тому, щоб незмінно захоплюватися світом — витвором Всевишнього — і постаттю самого Всевишнього, причому не просто захоплюватись, а передавати це захоплення своїм парафіянам, навчати їх належним чином цінувати всі дива та красоти нашого світу, благоговіти не тільки перед тварями Божими (тобто і перед людиною), а й перед віковічними, незмінними таїнами буття. Він не вдавався в тлумачення двоєдиної сутності Бога (Бога-Отця та Бога-Сина), а просто допомагав людям знайти шлях до Нього та полюбити Його. Містер Педді був надзвичайно терпимим чоловіком, відзначався широтою поглядів і вважав, що людина може відвернутися від Бога, але не надовго, адже Його присутністю пронизане буквально все: і те, що дихає життям, і те, що лежить неживим. Живі створіння та бездушні речі — все суще в цьому світі однаково просочене божественним началом, і хоч би як хотілося комусь його уникнути, всі його намагання наперед були приречені.

Та в сутності своїй священик залишався людиною, і коли він бачив, як Бог, котрому він служить, відвертається від людей (як зараз-от від місіс Лагган), йому аж серце краялось від розпачу й чужого горя.

От стоїть перед тобою вбита горем товстуха; стоїть і невтішно ридає. Вона витирає очі маленьким клаптиком тканини, а сльози рясно заливають пухлі щоки і дрібно-дрібно труситься потрійне підборіддя. За мить вона вийде з приймальні на вулицю, і життя в ній почне повільно згасати.

Раптом Педді відчув нестримне бажання забігти в кабінет до Мак-Дьюї і на весь голос закричати: «Ендрю, спинися! Не вбивай собаку. Хай Реббі відживе своє. Хто ти такий, що не віриш у Бога, а вдаєш із себе Всемогутнього!?» Однак священик придушив цей несподіваний порив. Яке він мав право втручатися? Мак-Дьюї знав свою справу, а ветеринарам, як і лікарям, нерідко доводиться казати і робити речі, від яких людям боляче. Але, на відміну від звичайних лікарів, ветеринарам дозволено умертвляти своїх пацієнтів, щоб ті марно не мучилися.

— Як же я житиму тепер без мого Реббі? — неначе розмовляючи сама з собою, повторила місіс Лагган — і вийшла на вулицю.

У дверях знову спалахнула борода Мак-Дьюї. Ветеринар похмурим поглядом обвів приймальню, немов шкодуючи, що запізнився і не встиг відіграти свою роль у трагічній сцені та втішити стару вдову.

— Хто далі? — запитав Мак-Дьюї, і коли наступною підвелася дружина забудовника з Глазго зі своїм Йоркширом, який нажахано заскавулів, і без того не вельми приязний вираз ветеринара перетворився на ворожий.

І раптом тишу в приймальні розітнув тоненький голосок:

— Сер, якщо ваша ласка, можна вас на хвилинку?

— Це Джорді Мак-Набб, драпірувальників малий, — пояснив хтось із відвідувачів.

Джорді мав вісім років. Він був одягнутий у шорти і сорочку захисного кольору, а на шиї в нього теліпався галстук скаута-вовчика. Хлопчик був круглолиций, темноволосий, темноокий і серйозний, мов китаєць. Замащені руки хлопчини стискали коробку, в якій, пульсуючи, лежала його сьогоднішня доброчинна справа. Мак-Дьюї жваво підійшов до хлопця, навис над ним немов гора, неначе башта, як рудий магог,[3] і, ледь не вткнувшись бородою у коробку, прогуркотів:

— Ну, малий, що там у тебе?

Та малий і не думав лякатися. У коробці терпляче сидів пацієнт — зелена жабка, вона ритмічно надимала боки в такт диханню.

— В неї щось із ногою, — пояснив хлопчик. — Жабка не може скакати. Я знайшов її біля озера. Вона дуже хотіла скакати, але у неї не виходило. Лікарю, ви зможете вилікувати жабку, аби вона знову могла скакати?

Коли в житті Мак-Дьюї траплялися найгірші, найприкріші миті, що оживляли неприємні спогади, він утрачав самовладання. От і тепер, коли він стояв, схилившись над коробкою, в присутності відвідувачів, що дожидали прийому, в голові його несподівано заворушилося прикре: «Ось так, любий Ендрю, тепер ти — жаб'ячий костоправ…»

І раптом на нього наринула хвиля задавненого смутку впереміш із гнівом. Авжеж, якби на цьому світі була справедливість, то всі ці люди у приймальні, і цей хлопчисько разом з ними, приходили б сюди зі скаргами на хворе серце, легені, на горло, печінку… Вони б нарікали на біль та важкість у всьому тілі, на дивні кольки в животі, розповідали б йому про важкі та минущі недуги, а він боровся б за їхнє здоров’я, вертав би цих людей до повноцінного життя. Але вони приходили зі своїми розманіженими цуциками-котиками, що нявкали-скиглили-чхали на всі лади. Ті люди тримали тварин тільки тому, що їм того хотілося, тому, що вони були занадто лінивими та самозакоханими, щоб заводити власних дітей, на яких і можна було б витрачати всю свою нерозтрачену ніжність.

Найближче до ветеринара сидів хворий йоркшир, і Мак-Дьюї, роздуваючи ніздрі від зневаги до себе і роду людського, вловив запах парфумів, якими господиня покропила пса. Усе ще оповитий гнівом, ніби чорною хмарою, він так відповів Джорді Мак-Наббу:

— Я не маю часу займатися дурницями! Бачиш, у мене тут повна приймальня народу? Віднеси свою жабу назад до води і залиши як є. Все, можеш іти.

У круглих темних очах Джорді з’явився той вираз, який з’являється в дитини, коли її образив чи розчарував дорослий.

— Але жабка хвора, їй зле, — став благати малий. — Вона там хіба не помре?

Мак-Дьюї, анітрохи не розчулившись, допоміг хлопцеві чимшвидше дійти до дверей, а на прощання ще