Читати книгу - "Томасина"

— Знайдете іншого пса, — відповів Мак-Дьюї. — Це не важко. Місто аж кишить бездомними собаками.

— Та як ви можете таке казати!.. Це ж буде вже не Реббі. А не можна дати йому якусь малесеньку пігулку, щоб він узяв та й одужав? Колись мій Реббі був нівроку…

Мак-Дьюї зітхнув і з сумом подумав: коли лікуєш тварин, то найбільшого клопоту завдають не вони, а їхні безміру сентиментальні власники.

— Ваш пес приречений, — пояснив він. — Тварина доживає свого віку, і до того ж вона дуже хвора. Запитайте в будь-кого, і вам кожен скаже, що життя для вашого Реббі перетворилося на суцільну муку; пес не живе, а мучиться. Ну, дам я йому пігулку, і що? Не мине й двох тижнів, як ви знову прийдете до мене. Протягне ваш собака місяць, ну, може, півроку, але більше — навряд. Принаймні, я б не поручився, — підсумував ветеринар. За мить, уже трохи лагідніше, він додав: — Йому ж самому буде краще, якщо ми звільнимо його від мук.

Розхвильована страхом уява місіс Лагган намалювала їй самотні дні без вірного Реббі — і дрож від підборіддя пішов далі, перекинувся на губи. Пес був її мовчазним співрозмовником, а ще вона любила, сидячи за чашечкою чаю чи уже вночі, у ліжку, прислухатися до його дихання. Саме про це подумала стара, але вголос сказала зовсім інше. Вона бовкнула перше, що спало на гадку:

— А як же мої клієнти, постійні покупці? Вони так звикли переступати через мого Реббі — і тут його раптом не стане! їм страх як не вистачатиме мого песика…

У перекладі на людську мову це означало: «Я жінка вже немолода. Мені недовго залишилося топтати ряст. Я нікого не маю, а Реббі стільки років був моїм другом та розрадником. Ми з півслова розуміємо одне одного…»

— Так, місіс Лагган, так, я цілком з вами згідний. Але ж потрібно визначатися, в мене люди чекають…

Зажурена місіс Лагган звела очі на рудовусого, рудобородого здорованя, що аж пашів життям, і запитала:

— Як по-вашому, коли мій бідолашний Реббі ще трохи помучиться, це буде жорстоко з мого боку?..

Містер Мак-Дьюї мовчав. Він сидів і чекав, яким буде рішення його клієнтки.

Жити без Реббі — не відчувати, як тицяється в руку його вологий колись носик, не бачити висолопленого рожевого язика, коли пес тихенько лежить на долівці; не чути задоволеного собачого постогнування, коли він, траплялося, переїдав… Не буде більше її Реббі — того Реббі, якого можна завжди побачити, почути чи погладити. Старим людям і старим псам одна дорога — на цвинтар. Місіс Лагган хотіла була попросити пігулку, яка б дозволила пробути з песиком бодай ще місяць, тиждень, або ж день, але рознервувалася і, розгубивши останні крихти рішучості, сказала:

— Будь ласка, лікарю, зробіть усе так, щоб йому не було боляче…

Містер Мак-Дьюї полегшено зітхнув.

— Запевняю вас, ваш Реббі нічого не відчує. — Він підвівся. — Повірте мені, місіс Лагган, ви обрали єдино правильне рішення.

— Ну що ж, так тому й бути. Присипляйте. Скільки з мене за послугу?

На якусь мить ветеринарові стало нестерпно боляче від споглядання тремтячих губ та обвислого підборіддя старої. Він подумки вишпетив себе за цей хвилинний прояв слабкості та коротко сказав.

— Ніскільки.

Проте вдова уже взяла себе в руки, й хоч сльози в неї в очах ще не просохли, до жінки повернулося колишнє почуття власної гідності.

— Ні, я заплачу…

— Ну що ж, тоді два шилінги.

Місіс Лагган дістала з маленького чорного гаманця монетку і дзенькнула нею об стіл. Реббі насторожився, повів посивілими вухами, а невтішна вдова, жодного разу не обернувшись до давнього друга і найдорожчого розрадника, рушила до виходу. Вона напружувала останні сили, намагаючись зберегти вигляд гордий і незалежний, їй дуже, дуже не хотілося, аби цей чоловік, що має каменюку замість серця, побачив у ній згорьовану товстуху. І їй таки вдалося вийти з кабінету і навіть зачинити за собою двері, не втративши ані крапельки власної гідності.

Коли туга огортає жінку тендітну або ж просто худорляву, то і лице її, і постать — усе передає важкий душевний стан. І зовсім інша річ, коли від горя потерпає дама дебела. Малий незграбний рот не в змозі передати почуття трагізму, він тільки морщиться й тремтіть. Тужливий стан руйнує плавність ліній, та тільки не в огрядної матрони: масивні форми зберігають свою плавність, а шкіра стає землистою, і, незважаючи на всю округлість рис товстухи, складається враження, що життя тонкою цівкою тікає з її тіла.

Коли вдова Лагган знов опинилася в приймальні, усі присутні як один поглянули на неї. Преподобний Педді одразу ж усе зрозумів і, підвівшись старій назустріч, промовив:

— Наша дорога, мила місіс Лагган! Тільки не кажіть нам, що в Реббі кепські справи. Він залишається в лікарні, так? — і раптом, майже слово в слово, він повторив удовині слова: — А як же місто, як ваші клієнти?.. Прийдуть вони до вашої крамниці — а Реббі нема на порозі! Як же вони?..

В приймальні всі були свої, і місіс Лагган нарешті дала волю почуттям. Гірко ридаючи, стара вдова повідала, який вирок виніс ветеринар її другові.

— Лікар сказав, що єдиний спосіб полегшити страждання Реббі — це зовсім покласти їм край, і що раніше це станеться, то краще для нього. Ах, за що така несправедливість? Той, кого любиш, іде від тебе, і ти лишаєшся одна, як палець! І як же мені тепер жити без мого Реббі?! А зрештою, хай буде так, однаково невдовзі ми будемо разом. А знаєте, так навіть краще. — Вдова утерла очі ситцевим носовичком і вичавила з себе усмішку. — Пам’ятаєте, як він лежав у мене на порозі, а коли хтось приходив до крамниці, то мав задирати ноги, щоб не зашпортатися за Реббі?..

Трагедію самотньої вдови навряд чи можна назвати трагедією в людському розумінні цього слова, та хай там як, а вся приймальня аж