Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

— Пасажири, приготуйте документи для паспортного контролю, — водій зупинив автобус перед знаком «Стоп» і став у проході між сидіннями. — Зараз ми спинимося біля терміналу, забирайте речі, нічого не залишайте в салоні.

Від цих слів мені чомусь захотілося в туалет. Це був перший і останній раз, коли в мене з’явилося відчуття страху. А що як мене затримають? Якщо з паспортом якісь проблеми? За себе я якось не боявся, але пам’ятав про інших людей, яким є що втрачати.

Нас розділили на два коридори. Спершу митники. Я кинув свою сумку на стіл — довгий залізний, на кшталт операційного — і, прочитавши напис на стіні, шарпнув «блискавку».

— Наркотики, зброя, лікарські препарати, товари, що підлягають обов’язковому декларуванню є?

— А мають бути? — мабуть, від нервів я намагався жартувати.

Митник підняв на мене сумне задовбане обличчя. З-під козирка кашкета на мене дивилися такі самі сумні й задовбані очі.

— Ти, клоуне! Ще одна фраза не по темі — посунеш на особистий огляд! Зрозумів? Я повторюю запитання…

— Нічого немає.

Митник мляво заліз у сумку. Пошарудів. Витяг пакет із якимись дрібницями, подивився й знову кинув у сумку.

— Скільки везете грошей?

— Вісімдесят доларів.

— А куди ваучер?

— До Вроцлава.

— Щось грошей малувато.

— Мене друзі в Перемишлі зустрінуть, — цю фразу я приготував заздалегідь.

— Друзі — то добре… Ідіть на паспортний контроль.

Відходячи, я кинув погляд на митника, а він ще раз — на мене. Мені здалося, що він заздрить тому, що я їду. Мене зустрінуть друзі, а він залишається тут. Хто знає, може, у нього щось сталося. Так і хотілося його заспокоїти, сказати, що насправді їду навмання, і ніякі друзі мене не чекають, можливо, йому б від цього полегшало. Однак я промовчав.

До речі, жодних проблем з паспортом я не мав. Дівчина глянула на мене, потім у документ і бахнула штамп.

— Щасливої дороги.

«Rzecz pospolita Polska». Цей напис, а також суворий орел, який поглядав на людей із фасаду терміналу, я запам’ятав назавжди. Напевно, як і кожен, хто вперше виїжджає за кордон.

— Пшепрошам, іле пан має вудке? — товстий годований поляк тицьнув пальцем на мою сумку.

— Що має? — не зрозумів я.

— Питає, скільки горілки везеш, — допоміг чоловік, котрий стояв ліворуч від мене.

— А, одну пляшку, — посміхнувся я.

Поляк уважно подивився на мене і, здається, не повірив. Покопирсався в сумці. Витяг пляшку «Пшеничної», покрутив у руках і поклав назад.

Загалом, мене завжди принижувало, коли мене контролювали, намагалися на чомусь упіймати, а особливо обшукували. Однак, як з’ясувалося, допити, огляди та обшуки будуть для мене наступні кілька років звичним явищем…

Ми посідали в автобус і поїхали далі. Я відкинувся на спинку сидіння й голосно видихнув повітря з грудей:

— Фух! Ну, привіт тобі, Європо!

Звісно, в ті часи Польщі до цивілізованої Європи було ще як до неба рачки. Проте мені все здавалося не таким, як удома. Чистенько. Будиночки охайні. Перемишль, маленьке, неначе лялькове, містечко зі старим невеличким залізничним вокзалом, як, певно, і всі прикордонні міста, з радістю зустрічало велику річку прибульців. За великим рахунком, місцеві залежали від «туристів-човників». Бо з них і жили.

— Проше пана, документи, — почув я голос ззаду й повернувся.

Біля мене стояв огрядний рудий полісмен.

— Що?

— Пашпорт, проше, — уже суворіше звернувся той.

— А, паспорт! Ось!

Я віддав документ. Полісмен уважно роздивився його своїми поросячими, заплилими жиром оченятами, витягнув з кишені штанів блокнот і почав щось записувати туди. Потім відірвав листочок і тицьнув мені.

— Що це?

— Паліте нє вольно, — похитав головою поліціянт.

— Що «нє вольно»?

Він тицьнув пальцем у табличку з перекресленою червоним цигаркою. Не звертаючи на мене більше жодної уваги, полісмен пішов до вокзалу і зник у дверях, над якими великими синіми літерами виведено «Policja». Паспорт залишився в нього. Я подивився на залишений папірець. Штрафна квитанція. Обмінявши долари на злоті, я зрозумів, що паління на пероні коштуватиме мені майже п’ятнадцять доларів.

— Та чи ви показилися, — прошипів я сам до себе. — У Львові двадцятка, тут п’ятнадцять… Я так до Німеччини не доїду!

Грошей після сплати штрафу мені впритул вистачало доїхати до самого кордону з Німеччиною. Однак перспектива опинитися на незнайомій місцевості без копійки в кишені мене не радувала. Ще вдома один старший знайомий дав адресу свого чи то троюрідного, чи ще якогось більш віддаленого брата, який мешкав у Опольському воєводстві. Я дістав записник і ще раз усе перевірив. Опольське воєводство, місто Ниса, Ромек Весоловські. Все гаразд, Ниса, так Ниса. Купивши квиток і сівши в потяг, наступні кілька годин я уважно слухав і запам’ятовував ключові слова та фрази польської мови. В якийсь момент я зрозумів: буквально кілька днів — і спілкування не буде для мене проблемою.

Ниса зустріла мене різдвяними ялинками й дощем. Із людей на вокзалі перебували лише я та черговий поліціянт. Роздивившись ще з потяга, що місто невеличке, я вирішив, незважаючи на зливу, йти до центру пішки. Десь там на пошті я мав знайти Ромека і передати йому листа від родичів.

— Єдєме до «залязне браме»! — ми з Ромеком сіли в його невеличке «Рено». — Купімо вудке, а то й бімберу!

Ромек — високий худорлявий і хоча не старий, але геть сивий дядько з акуратно підстриженою бородою, зустрів мене, як рідного. Прочитавши листа, він обійняв мене, почав щось розпитувати, а коли зрозумів, що з польською в мене погано, перейшов на суржик.

— Мы в школе учили русский. Я даже