Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

— А навіщо?

— Ти хочеш за кордон чи ні? — гримнула Марія Степанівна.

— Хочу!

— Тоді роби, як я сказала, а про цю розмову мовчи, як миша. І ще. Через місяць готуй триста доларів. Це не для мене, просто дешевше не буде. Потім розкажу, що будеш робити далі. І слухайся мене без жодних заперечень, а то замість Берліна, потрапиш за ґрати. Все. Амінь! Іди, дисидент неповнолітній…

Причину, з якої Марія Степанівна порушила закон і допомогла мені, я зрозумів набагато пізніше, наприкінці дев’яностих. Ми сиділи в неї вдома, пили чай з цукерками і розмовляли.

— Бачиш, як усе змінилося? — казала вона, розгортаючи чергову цукерку. — Тепер їдь, куди хочеш. А вже й не хочеться… Я в юності балетом займалася. Тендітна була, струнка, як берізка. Ми з трупою мали їхати до Варшави, а мене не випустили — батько попав під слідство за розкрадання. А він, між іншим, і мідяка за життя не вкрав! Його таки виправдали, а я образилася й кинула балет. Пішла в міліцію. Гадала, стоятиму на сторожі закону і чесних людей. І що?! Життя тю-тю! Тоді нас гнобила система, а зараз її відсутність. Пенсії аж 100 гривень маю! А ти кажеш…

— Та я мовчу.

— От і мовчи. І нікому не кажи про те, як уперше виїхав за кордон.

Як бачите, я слова свого не дотримав. Однак Марії Степанівні моя розповідь уже нічим не зашкодить. Вона залишилася лише на фотокартках та у спогадах рідних. А тепер і в цих рядках. Я ніколи не був на її могилі, однак знаю напевно, що без неї моє життя склалося б інакше. Не обов’язково погано, але інакше…

Паспорт я отримав на початку грудня. І ще документи, за якими я значився на рік старший, ніж насправді. По-перше, у мене на руках було інше свідоцтво про народження. По-друге, внутрішній паспорт СРСР, де красувався штамп «Україна». А головне, хоча й серпасто-молоткастий (бо інших ще не було), проте цілком дійсний закордонний, з яким я міг у будь-який час виїхати за межі країни.

— Мамо, — я стояв на кухні, а вона варила, щось помішуючи на плиті. — Я повинен їхати.

— Куди це? — не повертаючи голови, спитала вона.

— Ти сядь, я все поясню…

Ми сіли й поговорили. Сперечатися зі мною було безглуздо, бо я вже півроку, з моменту, як вони з батьком подали на розлучення, жив окремо в гуртожитку. Я втлумачив їй, що про мій від’їзд треба мовчати принаймні до дня народження, а всіх із військкомату посилати під три чорти, мовляв, не знаю, не живе, кудись поїхав.

— А якщо тебе впіймають, Руслане? Тут уже армією не відбудешся!

— Якщо мовчатимеш — не впіймають. Хоч тобі та братові з сестрою допомагатиму. Гроші присилатиму. Тут головне мовчати до дня народження, а потім своїм можеш сказати, де я. Звісно, без подробиць про документи…

«Автобус до Пшемишля буде відправлено о 13.30 з четвертої платформи».

Голос диктора на автовокзалі у Львові звучав для моїх вух, неначе музика. До Львова я приїхав потягом. На залізничному вокзалі купив ваучер до Польщі, дістався автостанції і ось тепер уже тримаю квиток. До виїзду залишалося півгодини. Мій настрій не могло зіпсувати ніщо. Навіть інцидент, який щойно стався.

— Ви не знаєте, де тут обмінний пункт? — розпитуючи, бігав по автовокзалу, як ошпарений.

Так сталося, що я не розрахував, і карбованців, які залишилися у мене, на квиток не вистачало. Черга до каси наближалася, а у величезній споруді Львівського автовокзалу, як нарочито, були зачинені обидва обмінники.

— Вам скільки поміняти треба? — почув я біля вуха голос незнайомця.

Здоровезний бугай у спортивному костюмі не викликав довіри, одначе вибору я не мав.

— 20 доларів.

— А-а, — протягнув громило, — якби хоч сто. А так… — і побрів далі по вокзалу.

Я ще раз подивився в бік черги й наздогнав його.

— Слухай, ну поміняй двадцятку, немає в мене більше, а мені на квиток не вистачає.

Здоровань довго м’явся, однак погодився. Ми відійшли в куток до телефонних автоматів. Я віддав йому купюру. Він почав її прискіпливо роздивлятися.

— Що це ви тут робите?! — гримнув хтось збоку. — Валюту міняєте? Ось я зараз міліцію покличу!

Я механічно озирнувся й побачив ще одного здорованя в спортивному костюмі. У цю мить перший тицьнув мені в руку зелену купюру й розчинився в натовпі.

Мушу зазначити, я все зрозумів, ще не розтискаючи кулака, в якому мала бути двадцятка. Таке «кидалово» було і в нас на вокзалі. Я знав, що тримаю в руці однодоларовий папірець, а два бугаї, мабуть, зараз радіють, що розвели лоха. Я надто розслабився від того, що скоро опинюся за кордоном, і втратив пильність. Таким чином зі ста доларів, які я нашкріб на дорогу і заздалегідь розміняв на двадцятки, у мене залишилося вісімдесят. Одначе шукати гадів і намагатися повернути гроші було марно. Всі на вокзалі, включаючи міліціянтів, які байдуже поглядали на подорожніх, касирів обмінних пунктів, які спеціально закривали їх під час ажіотажу біля кас, усе прекрасно знали й розуміли. А мені треба було до Польщі. І швидко.

— Пане, — звернувся я до чоловіка в черзі, — допоможіть, поміняйте двадцять доларів! Мені на білет до Перемишля не вистачає, а тут обмінники позакривали. Мене вже на одну двадцятку кинули…

Я показав йому зім’ятий долар, намагаючись мати якомога жалюгідніший вигляд. За хвилю все владналося. Взявши квиток, я вийшов до платформи, де вже стояв «Ікарус» з табличкою «Львів — Перемишль». Закуривши, побачив вдалечині одного з «кидал» у спортивному костюмі.

— От падло, — сплюнув я спересердя собі під ноги. — Нехай та двадцятка знадобиться тобі на ліки.

Викинувши цигарку, я ефектно продемонстрував йому середній палець своєї правиці, кинув