Читати книгу - "Гупало Василь. П’ять з половиною пригод"

Знову мовчали вони у відповідь довго, аж поки їхній отаман промовив: «Ішли ми додому, з москалів вертали. Та й заблукали. Ані нас тут уже ніхто не пам’ятає, ні ми дороги не пізнаємо. Тож ми, скоріш за все, вже й ніхто», — відповів той. А тоді всі знали, що москалі — це солдати, котрих цар забирав на 25 років і повертав уже тих, хто вижив. От і верталися вони, роблячи лиха та нічого не пам’ятаючи за горілкою.

Гупало Василь сказав йому:

— А не буває так, аби хтось да ніхтось, — махнув булавою, перетворивши її на пензля, зменшився до звичайного розміру й пішов на їхній берег.

По дорозі ще раз посміхнувся, і знов у лісі старі дерева загупали, а нові почали швидше зростати.

— А чого ж тоді кажуть, що ви німі? — спитав він, підходячи до отамана москалів.

— А ми мовчали, бо соромно було лиха витворяти серед своїх, — відповів той і додав:

— Але в нас виходу іншого не було, як і любові.

— Вихід завжди є, — сказав Гупало Василь. — Тільки той вихід не відразу видно. Що ж, наробили ви в Миргороді той рік лиха, але з цим тепер усе. Я не знаю, чи є там Бог, але йому, певно, було би соромно, коли між своїми таке коїться. Гадаю, досить вам розбійниками ходити. От я теж людей гупаю не раз, але за вірою та за людською потребою. На ярмарок лихі люде здавна нападають, і тепер ви будете їх гупати. На початок дам вам троє телят, а там уже самі домовляйтеся.

І радий я вам сказати, що всі вони вмить і пішли з Василем охороняти ярмарок та й лишилися там. Хоч не всі, але пішли-таки. Дехто все ж лишився лихо робити по лісах, але отаман москалів і декілька солдатів вирушили до Миргорода. Там вони стали табором і багато років іще охороняли ярмарок. Хтось знов одружився, хтось загинув, але всі, хто пішов, тепер не мовчали, бо нічого вже було їм цуратися.

А Гупало Василь тоді віддав їм телят, допоміг скласти охоронну угоду, а потім уже намалював усіх, хто на ярмарку тому був і Пасху святкував.

Стояв я на підгорецькому базарі, продавав Василеві глечики, перебазікав там із усіма місцевими, що ледве й сам не став базарною бабою. Аж поки однієї п’ятниці, наприкінці травня, моя сусідка, Густя Петрівна, замість того, щоби бідкатися на радикуліт і на ціни, почала скаржитися на банду Чорноротого, що захопила її племінника.

Тут уже я не стерпів, позатуляв рота її товаркам і розпитав, як усе було. Отже, отакої. Хлопця звали Микитою, пішов він із товаришем до лісу, — мабуть, по дрова, — де наскочив на Чорноротого. Товариш звідти вибіг, а Микита — ні. І було то в понеділок, — виходило, що родина чекала на нього вже п’ятий день. Батько з друзями кинувся було до лісу, та сокирники їх звідти випхнули, — ото таке.

«Нічого й думати: то справа для Василя», — вирішив я і різко підхопився з місця, ледве глечики не позбивав. Лишив товар на Густю Петрівну, а сам побіг до будинку Премудрої, де, за своїм звичним розкладом, мав працювати над глечиками Василь. По дорозі я прикинув, що давно слід було привернути його увагу до справ у лісі: банда Чорно­ротого в горах над містечком уже з осені шорохалася. На рожен лиходії не лізли, та місцевим усе одно заважали: то так, то сяк.

Премудра була вдома і навідріз відмовилась іти до лісу. Як з’ясувалося, вона мала свою історію стосунків із Чорно­ротим (і тут, зараза, встигла!): «Та ну, я його ледве здихалася: він сватів моїм батькам тричі засилав і щоразу по возу додавав. Тьфу на нього!». Та Премудра — то Премудра, чого ще чекати від примхливої молодої жінки? Головне, що Гупало Василь одразу звівся, похитав собі головою, витер руки і запхнув за кушак найбільшого пензля з тих, які мав, а було їх у нього багацько. Розмірів своїх він не збільшив, але став трохи іншим: і очима, і плечима.

Був десь обід, коли ми вдвох перетнули Підгорянку й увійшли до лісу, що підіймався горами. Тут на Чорного Дуба майже не натрапиш, тож ліс той іще був цілий. Це зараз і його порубали, а тоді там удень сонця годі було побачити: все смереки позатуляли. Мабуть, у тій напівтемряві я й не помітив поплічників Чорноротого, котрі чекали на нас у лісі. Було їх десь сім-вісім, але для мене вистачило б і половини першого — такі вони кремезні та недобрі видалися. Стояли півколом, — мабуть, почули нас заздалегідь і приготувалися.

Гупало Василь прибрав мене за спину, що якось поширшала, чи то, може, так мені здалося з остраху. Проте я і звідти бачив, як швидко все скінчилося: він вичепив із-за пояса свого пензля, повернув його в руці, той свиснув, неначе живий, і з шипінням окропу перетворився на булаву — як-от на малюнках до казок, яких навчав мене дід, готуючи до мого першого ярмарку.

«Ось шо», — сказав Гупало Василь і, ніби не поспіша­ючи, перебив найближчу смереку, яка була товстішою за мене чи не вдвічі. Він її зніс, наче очеретину шаблею, біля самої землі. Це відбулося так різко, що смерека не впала, а ввіткнулася комлем у землю поруч із пнем, зачепившись кроною за сусідні дерева. «Ось шо», — вагомо вдруге наголосив Василь, ніби це все пояснювало. І — повірите? — сокирники здриснули звідти, ніби двомісячні кошенятка від першого-ліпшого собаки.

Я їм багато чого нагукав на доріжку, наказуючи ніколи не нападати на місцевих, і, коли відлуння стихло, ми пішли далі, просто вглиб лісу. Можете не сумніватися: питань моїх до Василя побільшало, та