Читати книгу - "Гупало Василь. П’ять з половиною пригод"

В тому місці дорога повертала, і ми побачили, що то не бадилля на полях курилося — то палали Підгірці. Скажу я вам, у ті часи будь-яке місто горіло час від часу. Це вже потому люде навчилися просочувати всі будівлі соком мандрагори, а тоді будь-яке місто, навіть заможне та кам’яне, горіло-палало стабільно раз на десять років. То було страшне лихо, якого боялися чи не більше за напад ворогів або повінь.

І ми знову бігли — як тоді, коли тільки познайомилися, лише з іншого боку річки. Василь знову на ходу почав похапцем збільшуватись і вихоплюватись уперед. Я тільки перетинав міст, а мій товариш уже даленів біля ратуші. Назустріч бігли люде: хто зі скар­бом, хто з дітьми, — та всі були вкрай перелякані й протовпитися крізь них було важко.

Не в змозі подолати натовп, я заліз на стовбур біля мосту, щоби хоч щось бачити. Дощу давно не було, і це пішло не на користь місту: будівлі швидко займались. І я бачив, як на верхніх поверхах і дахах з’являлися люде, котрі не встигли вибігти на вулицю. І як Гупало швидко забирав їх звідтіля і, щоби не втрачати часу й урятувати всіх, відразу кидав у річку через замкову стіну.

Ух, як вони кричали в польоті! Я ще встиг подумати: дай, Боже, щоби повлучав, як із тими гостями на весіллі, бо як він когось раптом розіб’є об стіну, то відразу забудуть, скількох до того врятував. Люде ж булькали у воду, і дехто починав там так борсатися, що відразу ставало зрозуміло: плавати не вміє. І тоді я стрибнув із моста й почав їх передавати на берег, а інші теж узялися допомагати. Так ми не один десяток урятували з води, аж поки вони перестали прилітати з-за стіни...

Я вийшов на берег і пішов до міста, де потрохи вщухала пожежа. І там ходив, і сям ходив, аж поки знайшов Василя — під задньою стіною ратуші. Він зменшився до своїх звичайних розмірів, сидів, опустивши обличчя у схрещені руки, і... плакав. Я пересвідчився, що цього ніхто не бачить, і сів поруч.

— Усе вже скінчилося, — почав я. — Ти чого, Василю?

Він довго мовчав, рюмсаючи в руки, а потому тихо сказав:

— Я не встиг урятувати всіх.

І мені нічого було йому відповісти.

— І так завжди: когось рятуєш, когось — ні. Я не встигаю, я знову всього не встигаю, — бідкався він, не підводячи обличчя.

Я мовчав. Ми знались уже майже два роки, але то був чи не перший людський прояв, який я в нього побачив. Утім, я навіть не знав, чи до мене він звертається, і вагався, як мені реагувати.

— Я рятую тут — у них щось трапляється там. Я біжу туди — ламається тут. І немає вже сил ніяких із цим миритися.

Тоді я вирішив його підтримати, сказавши:

— Нічого, всі міста палали, відбудовувались і ставали ще кращими, — так і з Підгірцями буде. Нове завжди краще за старе.

Гупало підняв обличчя, подивися на мене й відповів:

— Ага. І нові люди будуть кращими за нас із тобою. При­наймні кращими за тебе — точно, бо такого триндуна вже не повторити.

І раптом ми заіржали, мов коні, які давно йдуть поруч і яким ця дорога — в радість. А потому Василь підвівся, підняв зі землі свою закопчену ґуґлю і сказав:

— Ходімо, Левку, подивимося, як там будинок Пре­муд­рої.

І ми пішли, обережно переступаючи через залишки міста, які ще жевріли.