Читати книгу - "Вінні-Пух та його друзі"

А коли Кролик запитав: "Тобі чого до хліба – меду чи згущеного молока?" – Пух так розхвилювався, що вигукнув: "І меду, й молока!" – Правда, спохопившись, він хутенько додав, щоб не склалося думки, ніби він ненажера: "А хліба не треба! Навіщо зайвий клопіт?"

Після цього він замовк і мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий.

Та ось Пух нарешті щось забуркотів, і голос його став солодкий, тягучий – ну просто як мед! – а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.

– Так скоро? – ввічливо спитав Кролик.

– Та бачиш,– знітився Пух,– я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... – затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.

– Правду кажучи,– виручив його Кролик,– я й сам збирався піти погуляти.

– Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!

– Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.

– А хіба є щось іще? – зацікавився Пух.

Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:

– На жаль, уже не лишилося нічого.

– Я так і знав,– співчутливо сказав Пух і похитав головою.– Ну, прощавай, мені треба йти.

І він почав вилазити з нори.

Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапки... далі плечі... а далі...

А далі Вінні-Пух закричав:

– Ой мамонько! Я краще полізу назад!

А ще трохи далі він закричав:

– Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.

А ще-ще трохи далі він зарепетував:

– Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!

Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.

– Ти що – застряг? – спитав він.

– Н-ні,– відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.– Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.

– Ану, давай мені лапу! – сказав Кролик.

Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати. Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:

– Ой-ой-ой! Боляче!

– Тепер ясно,– сказав Кролик.– Ти застряг!

– А все через те,– сердито сказав Пух,– що дехто робить такі вузькі двері.

– Ні! – суворо мовив Кролик. – Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,– сказав Кролик,– мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,– сказав Кролик,– із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,– сказав Кролик,– нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.

Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко – ген аж із протилежного краю Лісу. Проте він хутенько прибіг на поміч, тільки-но Кролик його гукнув, а прибігши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, і, побачивши це, Крістофер Робін сказав:

– Ох, ти, дурненьке ведмежа!

Та сказав він це таким ніжним голосом, що всім одразу на серці полегшало.

– А я саме почав думати,– сказав Вінні-Пух, стиха шморгаючи носом,– а що, як бідному Кроликові вже ніколи-ніколи не доведеться ходити крізь парадні двері. Мені було б страшенно прикро...

– І мені,– сказав Кролик.

– Не доведеться ходити крізь парадні двері? – перепитав Крістофер Робін.– Чому? Доведеться, будь певен, ще й як! Бо якщо ми не зможемо витягти тебе сюди, то напевно зможемо заштовхати туди,– закінчив Крістофер Робін.

Кролик глибокодумно почухав за вухом і сказав, що коли Пуха знов заштовхати туди, тобто назад до нори, то він там назавжди й залишиться. І хоча він, Кролик, щомиті страшенно радий бачити Пуха, проте, що не кажіть, одним усе ж належить жити на деревах, а іншим під землею, і...

– То ти гадаєш, що я вже ніколи не виберуся на волю? – жалібно спитав Пух.

– Я гадаю, що коли ти вже наполовину вибрався, то шкода зупинятися на півдорозі,– сказав Кролик.

Крістофер Робін кивнув головою:

– На це є лише одна рада,– сказав він,– треба почекати, доки ти знову схуднеш.

– А як довго треба худнути?– стривожено спитав Пух.

– Ну, так, мабуть, з тиждень.

– Але ж я не можу стирчати тут цілий тиждень!

– Саме стирчати ти й можеш, дурненьке ведмежа, ще й як! А от витягти тебе звідси, то вже штука хитріша.

– Не журися, ми тобі будемо щось гарненьке читати вголос,– весело сказав Кролик.– Аби тільки сніг не пішов,– додав він.– І ще невеличке прохання... Розумієш, друже, ти зайняв собою майже всю мою хатку... То можна, я вішатиму рушники на твої задні лапки? Бо, бачиш, ці лапки стирчать там зовсім без діла, а з них вийде чудовий вішак для моїх рушників!..

– 0-хо-хо! Цілий тиждень! Цілих сім днів! – сумно сказав Вінні-Пух.– А як же обідати-снідати?

– Боюся, що з цим доведеться потерпіти,– сказав Крістофер Робін.– Бо ти маєш чимшвидше схуднути. А замість "обідати-снідати" ми будемо тобі вголос читати.

Ведмедик хотів зітхнути, але не зміг – так щільно він застряг.

З очей у нього викотилася сльозинка, і він сказав:

– Ну, то, прошу, ви бодай читайте якусь таку смачненьку книжку, що зможе підтримати й утішити нещасного ведмедя, якщо вже він устряв у таку халепу...

І от цілих сім днів Крістофер Робін читав саме таку смачненьку, тобто цікаву і зрозумілу, книжку біля Північного Кінця Пуха (тобто біля голови), а Кролик розвішував випрані рушники на його Південний Кінець (тобто на ноги).

А Пух тим часом дедалі тоншав, тоншав та тоншав... І коли сім днів минуло, Крістофер Робін сказав:

– Пора!

Він ухопився за передні лапки Пуха, Кролик ухопився за Крістофера Робіна, а всі Кроликові Родичі та Знайомі ухопилися за Кролика і гуртом потягли на всю силу!...

І спершу Вінні-Пух озивався лише одним словом:

– Ой!

А далі ще одним словом:

–Ох!

А далі – зовсім несподівано і раптово – він сказав:

– ПУМК! – точнісінько мов той корок, що вилітає з пляшки.

І тоді Крістофер Робін і Кролик, і всі Кроликові Родичі та Знайомі тільки замиготіли в повітрі п'ятами й попадали на одну купу!.. А зверху на тій купі