Читати книгу - "Поліанна"

гаразд...
— Справді? Я така рада, що ви теж так думаєте, — кивнула Поліанна, знову втамувавши клубок [20] у горлі. — Адже коли ти в чорному, набагато важче радіти.
— Радіти?! — сторопіло перепитала Ненсі.
— Так, адже татко пішов на небо, і зараз він там разом з мамою та рештою родини. Він казав, що я повинна радіти. Але іноді це так важко, навіть у сукенці в червону клітинку, тому що... Тому що він мені дуже потрібен тут. У мами та всіх інших там є Бог і янголи, а в мене тут нікого не лишилося, крім Жіночої допомоги. Але тепер, безперечно, все буде простіше, бо у мене є ви, тітонько Полі. Якби ви знали, яка я рада, що ви у мене є!
У Ненсі болюче співчуття до цієї горопашної дитини раптом перемінилося на справжнісінький жах.
— Поліанно любенька, ви глибоко п-помиляєте-ся, — пробеленділа вона. — Я — всього-на-всього Ненсі. Я не ваша тітонька Полі.
— Ви ви — не тітонька Полі? — прошепотіла, затинаючись, розгублена дівчинка.
— Ні, я лише Ненсі. Я й гадки не мала, що ви переплутаєте мене з нею. Ми — зовсім не схожі, анітрішечки.
Тімоті тихцем хихикав, але Ненсі була надто схвильована, аби помітити веселі іскорки в його очах.
— Але — хто ж тоді ви? — запитала Поліанна. — Ви зовсім не схожі на Жіночу допомогу.
Цього разу Тімоті розреготався.
— Я — Ненсі, служниця. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування великих речей. Цим у нас займається місіс Дерджин.
— А сама тітонька Полі — вона існує? — стурбовано допитувалася Поліанна.
— От у цьому ти можеш не сумніватися, — запевнив її Тімоті. [21]
Поліанні зразу відлягло.
— Ну, то й добре, — весело проговорила вона після хвилинного мовчання.
— Знаєте, я рада, що тітонька Полі не приїхала мене зустрічати. Адже це означає, що зустріч із нею ще попереду. А крім того, у мене тепер є ви.
Ненсі почервоніла. Тімоті весело підморгнув їй.
— Як на мене, то це досить вишуканий комплімент, — промовив він. — Ненсі, ти маєш подякувати юній леді.
— Я... Я думаю... Думаю про міс Полі, — виговорила вона.
Поліанна задоволено зітхнула.
— Я теж. Мені так цікаво, яка вона? Ви ж знаєте, вона — моя єдина тітонька, я довгий час навіть не підозрювала про її існування. Потім якось тато мені розповів про неї. Він казав, що живе вона у чудовому величезному будинку на самісінькому вершечку пагорба.
— Авжеж. Його вже видко, — сказала Ненсі. — Отой великий білий із зеленими віконницями.
— Ой, який гарний! А скільки дерев і трави навколо! Я ще в житті не бачила одразу стільки зелені. Ненсі, а моя тітонька Полі — багата?
— Так, міс.
— Як це чудово! Це, мабуть, так приємно мати багато грошей. А я ніколи не зустрічала дуже багатих людей. Хіба що Байти — вони в нас були най-багатші. У них килими в кожній кімнаті, а ще щонеділі вони їдять морозиво. А тітонька Полі теж щонеділі ласує морозивом?
Ненсі заперечно похитала головою. Губи їй затремтіли. Вона лукаво зиркнула на Тімоті.
— Ні, міс. Мені здається, тітонька Полі зовсім не любить морозива. Принаймні в неї на столі я його не бачила. [22]
Обличчя Поліанни витяглося від здивування:
— Не любить? Шкода! Не розумію, як можна не любити морозива. Хоча, зрештою, може, це й на краще, бо мені тепер нічого боятися, що болітиме живіт, як одного разу в місіс Вайт я стільки з'їла морозива — цілу гору. А килими в тітоньки Полі є?
— Так, у неї є килими.
— У кожній кімнаті?
— Так, майже в кожній кімнаті, — відповіла Ненсі й раптом запнулася. Вона пригадала кімнат-чину з голими стінами на горищі, де не було жодного килима.
— О, я така рада, — захоплено вигукнула Поліанна. — Мені так подобаються килими! У нас не було килимів — тільки двоє ряденець, які ми знайшли серед місіонерських пожертв, ще й один з них був заляпаний чорнилом. А ще у місіс Вайт на стінах висіло багато чудових картин. На них були зображені троянди, маленькі дівчатка навколішки, киця, вівці та лев. Ну, вівці та лев не разом, звичайно. Це в Біблії сказано, що колись вони житимуть разом, але на картинах місіс Вайт вони поки що окремо. А ви любите картини?
— Я... Я не знаю, — відповіла Ненсі глухим голосом.
— А я люблю. У нас вдома їх ніколи не було. Вони не часто трапляються у місіонерських пожертвах. Одного разу тато знайшов дві картини. Кращу з них він одразу продав, щоб купити мені взуття. А друга була така порохнява, що розвалилася, щойно ми її повісили на стінку. Скло тріснуло — і все. Я тоді так плакала. Але тепер я навіть рада, що у мене не було цих чудових речей, бо тепер зможу тішитися ними у тітоньки Полі — я не встигла до них звикнути. Це так, начебто знаходиш серед місіонерських пожертв [23] гарненькі кісники, тоді як доти там траплялися лише геть вицвілі брунатні. Господи, дивіться, який прекрасний будинок, — вихопилося в неї, коли екіпаж завернув на широку під'їзну дорогу.
Коли Тімоті вивантажував валізу Поліанни, Нен-сі скористалася з нагоди й тишком прошепотіла йому на вухо:
— Не здумай мені навіть натякнути коли-небудь, що ти звільняєшся звідси, містере Тімоті Дер-джин. Ти просто не смієш кинути мене саму.
— Звільнятися? Ні в якому разі, — осміхнувся юнак. — Тепер мене звідси й силоміць не витягнеш. Тепер тут з цим дівчам буде веселіше, ніж у кіно.
— Веселіше!? — обурилася Ненсі. — Здається, цій благословенній дитині буде не до веселощів тепер, коли доведеться жити під одним дахом зі своєю тітонькою. Я відчуваю, що їй у цьому домі потрібна буде надійна опора. І я стану їй такою опорою, Тімоті, бачить Бог, я стану, — поклялася Ненсі, а тоді повернулася до Поліанни й повела її широкими східцями до будинку.
КІМНАТЧИНА НА ГОРИЩІ
Міс Полі Гаррінгтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка з'явилися на порозі вітальні, вона відірвала очі від книжки і простягла дівчинці руку з таким виглядом, начебто кожен її довгий холодний палець був уособленням почуття обов'язку.
— Здрастуй, Поліанно. Я... — більше вона нічого не встигла сказати. Поліанна достоту перелетіла через кімнату і опинилася на твердих колінах шокованої міс Полі. [24]
— О, тітонько Полі, тітонько Полі! Якби ви знали, як я вдячна вам за те, що ви дозволили мені жити у вас, — схлипувала вона.