read-books.club » Сучасна проза » Doc 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Doc 1"

135
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Doc 1" автора Артем Чех. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 48
Перейти на сторінку:
світу, хто ж, врешті-решт, true, а хто fake. Спочатку я придбав масляні фарби й взявся до розмальовування стін у своїй кімнаті. Якісь гасла, чимось схожі на лефівські агітки, якісь чудернацькі шрифти, помісь вуличного графіті з елементами експресіонізму Отто Дікса. Кутасті, блядської зовнішності жінки, що переплітаються з такими висловами, як «no faith» або «socium is your tomb». Чомусь все мало бути написано англійською. Мова демократії та інтернаціоналізму, мова планети, мова чорних і білих, жебраків та багатіїв, науковців та церковників. Я добре пам’ятаю, немов робив це вчора ввечері, всі ці гасла та потворних жінок, аплікації з вирізаних світлин, на яких були зображені пухлі діти Африки, та вирізки з журналів типу «Cool» або «Птюч», де напівоголені поп-діви намагаються щось донести до читачів. Всі вони обіймаються, сплітаються, просотуються один одним — діти Африки та ще нормальні, досить юні Бритні Спірси, всілякі наклейки, написи «FUCK» та тому подібні нісенітниці. Мати казала, що це, в принципі, моя кімната, і я можу робити що заманеться, проте переводити олійну фарбу ще більше блюзнірство, ніж переводити яйця та інші продукти харчування. Щоправда, тоді мене вже відпустило трохи, я припинив кидатися яйцями та помідорами, я знайшов для себе мистецтво, сучасний арт-бум, що вирував у моїй хворій шістнадцятирічній голові і не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Моя кімната нагадувала кімнату панка-восьмидесятника. Звичайні шибки були замінені на жовтий плексиглас, шпалери розфарбовані, розмальовані, розклеєні, навіть стеля для мене завжди була символом обмеження волі (я хотів, щоб у мене була скляна стеля, як у Арнольда з мультфільму «Гей, Арнольд») — а тут просто безмежний простір для реалізації власних художніх потреб. Я намагався бути новатором й змішував фарбу з вином, майонезом, кров’ю, навіть спермою. Щоправда, тоді я ще не здогадувався, що цими дешевими прийомчиками користувалися ще в епоху Ренесансу…

За півроку моє ставлення до живопису стало більш консервативним. Я дізнався про таке слово, як підрамник, і що його треба робити власноруч, як це робить переважна більшість художників, і що полотно треба ґрунтувати, і що для того потрібен желатин, і ще купа всяких нюансів, але моя лінь не дозволяла мені взятися за таку хитру справу, як майстрування підрамників та ґрунтовка полотна. Я почав купувати вже готові. Коштували вони недешево, принаймні для мого віку ті суми, які я витрачав на всілякий підручний матеріал для художника, були астрономічними. Благо, фінансове становище моїх батьків почало дозволяти мені вгамовувати якісь мінімальні примхи.

Це була і галерея, і крамничка. Що більше — не знаю навіть. Там виставлялися роботи студентів та невідомих, вже давно загублених в алкогольних мареннях художників. Їхні роботи майже не продавалися, а якщо хтось щось і купував, то це неодмінно була якась геометризована мазанина для офісів. Мабуть, крамничка переважала над галереєю.

Отоварювався я там чи не щотижня. Малював багато. Переважно у нічні години. Вдень відвідував заняття в школі й писав вірші. Майже кожної суботи я йшов до цієї галереї-крамнички й купував фарбу та підрамники. Батьків знайомий, художник, ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?

Мені було шістнадцять, їй — двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім — інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони — солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони — рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони — Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому — для цього меж не існувало.

Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?

Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.

— Світлішої точно немає? — з надією питав я.

— Всю світлу ти ще минулого разу забрав, — винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.

Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.

Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.

— Пошукайте, — благально промовив я. — Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.

Дівчина глянула у мій бік.

— Беж? — якось байдуже запитала вона.

— Ага, — ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.

— Поміняю на білий, — так само байдуже сказала вона. — Скільки вам?

— Ну так, — неоднозначно сказав я.

— Сто мілілітрів підійде?

— О, цього буде достатньо, — посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати — батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.

— Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…

Вона розвернулася й пішла.

— Ей! — закричав я. — А квартира?

— Приватний сектор. — Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.

«А чи немає в цьому якогось підступу?» — подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.

За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.

Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір — з дитинства ненавиджу собак.

Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.

Я стояв на залитому

1 ... 3 4 5 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Doc 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Doc 1"