Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

«Я чув, що Джона розшукує поліція,» сказав батько.

«В нього є невеликі проблеми.»

«Що він утнув?»

«Він підробляв мідяки.»

«Мідяки? Господи-Ісусе, що ж це за амбіція така?»

«Джон просто не хоче чинити погано.»

«Здається, він взагалі не хоче нічого робити.»

«Він би робив, якби в нього була змога.»

«Так. А якби в жаби були крила, вона б не стрибала, а літала.»

Запала тиша, вони просто сиділи й мовчали. Я повернувся і визирнув надвір. Дівчаток вже не було на ганку, вони кудись пішли.

«Сідай, Генрі,» сказала тітка Анна.

Я продовжував стояти. «Дякую, мені й так добре.»

«Анно,» запитала мама, «ти впевнена, що Джон повернеться?»

«Він повернеться, коли йому набриднуть його дівки,» сказав батько.

«Джон любить своїх дітей…» сказала Анна.

«Я чув, що копи шукають його за іншу справу.»

«За яку?»

«Згвалтування.»

«Згвалтування?»

«Так, Анно, я чув про таке. Він їхав на мотоциклі. А якась молода дівуля ловила попутку. Вона сіла до нього на мотоцикл, по дорозі Джон побачив пустий гараж. Він заїхав туди, зачинив двері й зґвалтував дівчину.»

«Звідки ти таке почув?»

«Звідки? Мені сказали це копи і запитали де він може бути.»

«Ти їм сказав?»

«Для чого? Щоб його забрали до в’язниці й він уникнув своїх обов’язків? Це якраз те, чого він хоче.»

«Я  ніколи навіть не думала про це.»

«Не те, щоб я його підтримував.»

«Інколи чоловіку важко стриматись.»

«Що?»

«Ну, я маю на увазі, що в нього діти, проблеми плюс таке життя… Тим паче, що я вже не така приваблива. Він побачив молоду дівчину, вона йому сподобалась… вона сіла до нього на мотоцикл, обійняла його ззаду, ну ти знаєш…»

«Що?» запитав батько. «Як би ти почувалась на її місці?»

«Думаю, я б не хотіла бути нею.»

«Думаю, вона була не в захваті.»

Звідкись прилетіла муха й закружляла над столом. Ми спостерігали за нею.

«Тут нема чого їсти,» сказав батько. «Муха помилилась адресою.»

Муха наближалася все ближче. Вона кружляла над столом і дзижчала. Чим ближче вона була, тим огидніше було дзижчання.

«Ти ж не збираєшся казати копам, що Джон може повернутись додому?» запитала тітка в батька.

«Я не дозволю йому так легко відмазатись,» відповів батько.

Мама швидко викинула руку вперед. Потім поклала її на стіл.

«Спіймала,» сказала вона.

«Що?» запитав батько.

«Спіймала муху,» усміхнулась вона.

«Я тобі не вірю…»

«Ти бачиш тут муху? Її нема.»

«Вона просто полетіла деінде.»

«Ні, я її спіймала.»

«Це неможливо.»

«Вона у мене в руці.»

«Брехня.»

«Не віриш?»

«Ні.»

«Відкрий рот.»

«Добре.»

Батько відкрив рот, мама накрила його рукою. Батько підстрибнув, тримаючись за горло.

«ГОСПОДИ-БОЖЕ!»

Муха вилетіла з його рота і продовжила кружляти над столом.

«Досить,» сказав батько, «поїхали додому!»

Він підвівся, вийшов з дому, минув двір і сів у машині, зайнявши незворушну позу  з грізним виглядом.

«Ми привезли вам дещо,» сказала мама тітці. «Нажаль, це не гроші, так як Генрі думає, що Джон спустить їх на джин чи на пальне для свого мотоцикла. Тут трохи продуктів: суп, рагу, горох…»

«О, Кетрін, дякую! Обом вам, спасибі величезне…»

Мама підвелась і пішла за нею. В машині було два ящики консервованих продуктів. Я бачив, як батько незворушно сидів усередині. Він усе ще сердився.

Мама дала мені меншу коробку, сама взяла більшу і ми пішли назад на подвір’я. Ми поставили коробки в кутку вітальні. Тітка Анна підійшла й дістала банку. Це був горох, на етикетці були зображені горошини.

«Як чудово,» сказала вона.

«Анно, нам треба йти. Генрі сердиться.»

Тітка обійняла маму. «Наші справи були настільки поганими. Це схоже на сон. А що буде, коли повернуться дівчатка. Коли вони побачать всі ці бляшанки з їжею!»

Мама відпустила тітку. Вони розкірпили обійми.

«Джон насправді не поганий,» сказала тітка.

«Я знаю,» відповіла мама. «Бувай, Анно.»

«Бувай, Кеті. До побачення, Генрі.»

Мама розвернулась і вийшла. Я прослідував за нею. Ми вийшли й сіли в машину. Батько завів мотор.

Я дивився, як тітка махала нам рукою, поки ми від’їжджали. Мама махала їй у відповідь. Батько не робив цього. Так же ж як і я.

5

Я переставав любити батька. Він завжди сердився на щось. Куди б ми не пішли, він завжди з кимось сварився. Але ніхто його не боявся; на нього просто дивились без жодного інтересу і це ще більше дратувало його. Якщо він обідав десь не вдома, що траплялося рідко, йому завжди не подобалась їжа і він часто просто відмовлявся платити. «В цих вершках плаває мушаче лайно! Що за неподобство?»

«Вибачте, пане, ви не зобов’язані платити. Просто залиште заклад.»

«Добре, я піду! Але я повернусь! Я спалю ваш гадючник!»

Одного разу ми були в аптеці, я з мамою стояв збоку, поки батько сварився з продавцем. Інший подавець запитав у мами: «Що це за псих? Він вчиняє скандал кожного разу, коли приходить.»

«Це мій чоловік,» відповіла мама.

Я пам’ятаю ще один випадок. Він працював молочником і виконував вранішні доставки. Одного ранку він розбудив мене. «Вставай, хочу тобі дещо показати.» Я пішов з ним. Я був у самій піжамі й капцях. Надворі було все ще темно і в небі висів місяць. Батько підійшов до візка з молоком, запряжений конем. Кінь стояв сумирно. «Дивись,» сказав батько. Він узяв кубик цукру і простягнув його коневі. Той з’їв його прямо з долоні. «Тепер твоя черга…» Він поклав шматок цукру мені в руку. Той кінь був великий. «Підійди ближче! Простягни руку!» Я боявся, що він відкусить мені руку. Він нахилив голову; я бачив його ніздрі; він закотив губи, я побачив його язик і зуби, а потім кубик зник. «Ось так. Спробуй ще раз…» Я провів другу спробу. Кінь з’їв цукор і струснув головою. «А зараз,» сказав батько, «я відведу тебе швидко назад, поки кінь не насрав на тебе.»

Мені не дозволяли гратися з іншими дітьми. «Це погані діти,» казав батько, «їхні батьки бідні.» «Так,» погоджувалася мама. Мої батьки завжди хотіли бути багатими, тож вони уявляли себе такими.

Вперше я познайомився з однолітками в дитсадку. Вони здалися мені дивними, так як вони сміялися, говорили і виглядали щасливими. Вони мені не подобались. Мені завжди здавалося, що мене от-от знудить, а повітря завмирало й здавалося незвично білим. Ми малювали акварелями. Ми