Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона вийшла з кімнати з квітами в руках.
«А де всі твої дівчата, Бене?» запитав тато.
«Вони інколи заходять.»
«Так я й повірив.»
«Вони дійсно заходять.»
«Ми приїхали, тому що Кетрін хотіла побачити тебе.»
«Я знаю.»
«Я також хотів побачити тебе, дядьку Бене. Я думаю, що ти хороший.»
«Хороший, як моя срака,» сказав батько.
Зайшла мама з квітами у вазі.
«Я поставлю їх на столик біля вікна.»
«Гарні квіти, Кеті.»
Мама сіла.
«Ми не можемо затримуватись тут надовго,» сказав батько.
Дядько Бен засунув руку під матрац і витягнув пачку сигарет. Він дістав одну, запалив сірник і прикурив. Він глибоко затягнувся й видихнув.
«Ти ж знаєш, що тобі не можна курити,» сказав батько. «Я знаю, звідки вони в тебе. Ті шльондри принесли їх тобі. Я скажу про це лікарям і попрошу заборонити їм приходити!»
«Тільки не твори гівна,» сказав дядько.
«Так і хочеться вирвати цю цигарку в тебе з рота!» сказав батько.
«Тобі зажди хочеться все псувати,» відповів дядько.
«Бене,» сказала мама, «тобі не варто курити, це тебе вб’є.»
«Я прожив хороше життя,» сказав дядько.
«Ти ніколи не жив добре,» сказав батько. «Ти брехав, пиячив, позичав гроші, тягався зі шльондрами. За все життя ти не працював жодного дня! А зараз ти помираєш в 24 роки!»
«Мені це подобалось,» сказав дядько. Він зробив ще одну глибоку затяжку «Кемелу» й видихнув.
«Пішли звідси,» сказав батько. «Він ненормальний!»
Батько підвівся. Потім встала мама. Потім я.
«Бувай, Кеті,» сказав дядько, «бувай, Генрі.» Він поглянув на мене, показуючи до якого Генрі він говорить.
Ми вийшли за батьком з лікарні й попрямували до стоянки. Ми сіли в машину, завелись і поїхали вниз гірською дорогою.
«Варто було б затриматись на довше,» сказала мама.
«Ти хіба не знаєш, що туберкульоз заразний?» запитав батько.
«Я думаю, що він гарний,» сказав я.
«Це все хвороба,» сказав батько. «Через неї він так виглядає. Тим паче, окрім туберкульозу, в нього ще цілий букет різної гидоти.»
«Якої гидоти?» запитав я.
«Не можу тобі сказати,» відповів батько. Він якраз вів машину вниз дорогою, коли я це запитав.
4
Була чергова неділя, коли ми сіли в машину й поїхали провідати дядька Джона.
«В нього нема жодних амбіцій,» сказав батько. «Я дивуюсь, як йому не соромно дивитися людям у вічі.»
«Якби ж він не жував тютюн,» сказала мама. «А то він всюди спльовує.»
«Якби в цій країні всі були, як він, то її давно б уже захопили косоокі, а нам була б дуля з маком…»
«В Джона ніколи не було змоги,» сказала мама. «Він рано пішов з дому. Ти, принаймні, закінчив школу.»
«Коледж,» виправив батько.
«Де?» запитала мама.
«В Університеті Індіани.»
«Джек казав, що ти закінчив тільки школу.»
«Це Джек закінчив тільки школу. Саме тому він і працює садівником у багатих.»
«Я колись побачу дядька Джека?» запитав я.
«Спершу нам треба знайти твого дядька Джона,» сказав батько.
«Китайці дійсно хочуть нас завоювати?» запитав я.
«Ті жовтопикі тільки й чекають на це ось уже багато років. Єдине, що їх стримує, так це війна з Японією.»
«А хто воює краще, китайці чи японці?»
«Японці. Просто китайців дуже багато. Коли вбиваєш китайця, він розділяється надвоє і виходить вже два китайці.»
«А чому в них жовта шкіра?»
«Тому, що замість води вони п’ють власну сечу.»
«Татусю, не розказуй такого хлопчику!»
«Тоді попроси його не задавати дурних питань.»
Ми проїжджали крізь ще однин теплий лос-анджелеський день. На мамі була одна з її гарних суконь і чудовий капелюх. Коли мама наряджалася, вона завжди сиділа прямо і тримала шию нерухомо.
«Шкода, що в нас не достатньо грошей, щоб допомогти Джону і його родині,» сказала мама.
«Я не винен в тому, що в них нема й копійки за душею,» відповів батько.
«Татусю, Джон воював, так же як і ти. Думаєш, він не заслужив бодай чогось?»
«Він навіть не піднявся у рангу. А я став майстер-сержантом.[3]»
«Генрі, твої брати не можуть бути такими, як ти.»
«В них нема клятого запалу! Вони думають, що їх погодує земля!»
Ми проїхали трохи далі. Дядько Джон з родиною жили в тупиковій вуличці. Ми пройшлись потрісканим тротуаром до осілого ганку і батько натиснув на дзвінок. Той не задзвонив. Тоді він гучно постукав.
«Відчиняй! Поліція!» крикнув батько.
«Татусю, припини!» попросила мама.
Минув деякий час і двері привідкрили на ширину щілини. Потім ширше. Звідти виглянула тітка Анна. Вона була дуже худа, її щоки запали, а під очима були мішки. Темні мішки. Її голос був слабким, як і вона сама.
«О, Генрі… Кетрін… будь ласка, заходьте…»
Ми зайшли. Всередині було зовсім мало меблів. Там був маленький куточок, що слугував їдальнею, зі столом і чотирма кріслами і два ліжка. Батько з матір’ю сіли в крісла. Двоє дівчаток, Кетрін та Бетсі (я дізнався їх імена пізніше) стояли біля раковини й по черзі намагалися вишкребти трохи горіхового масла з уже майже порожньої банки.
«У нас щойно був обід,» сказала тітка Анна.
Підійшли дівчатка, тримаючи по шматку білого хліба, намащених тонким шаром горіхового масла. Вони все ще заглядали до банки й намагалися вишкребти звідти ще хоч трохи.
«А де Джон?» запитав батько.
Тітка стомлено сіла. Вона була дуже блідою і здавалася надзвичайно слабкою. Її сукня була брудною а волосся розпатланим, тьмяним і немитим.
«Ми чекаємо на нього. Його давно вже не було.»
«Куди він пішов?»
«Не знаю. Він поїхав кудись на мотоциклі.»
«Він тільки й думає, що про свій мотоцикл,» сказав батько.
«А це Генрі молодший?»
«Так.»
«Він такий тихий. Взагалі не говорить.»
«Ми його так виховуємо.»
«Знаєш, в тихому болоті чорти водяться.»
«Тільки не в цьому. Єдине, що в ньому водиться, це запитання.»
Двоє дівчаток взяли свої бутерброди, вийшли надвір і сіли на ганку, щоб з’їсти їх. Вони не сказали нам жодного слова. Вони були милі. Худющі, як їхня мати, але все-одно гарненькі.
«Як твої справи, Анно?» запитала мама.
«Все добре.»
«Анно, але ти не виглядаєш добре. Думаю, тобі треба краще харчуватись.»
«А чому твій син не сідає? Сідай, Генрі.»
«Йому подобається стояти,» сказав батько. «Це робить його сильнішим. Він готується воювати з китайцями.»
«Тобі не подобаються китайці?» запитала в мене тітка.
«Ні,» відповів я.
«Ну, Анно,» запитав батько, «як ви поживаєте?»
«Насправді, жахливо… домовласник постійно нагадує про ренту. Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.
