Читати книгу - "Драматичні твори"

організатором, натхненним ідеологом «Товариства» був саме він. Його драматургія становила основу репертуару, чим «Товариство» відрізнялося від інших тогочасних українських труп. Художнє керівництво і режисуру взяв на себе П. Саксаганський, а адміністративне — І. Карпенко-Карий. Фактично ж усі творчі питання вирішувалися спільно. «Товариство» стало лабораторією І. Карпенка-Карого, в якій творився його театр, театр Карпенка-Карого. Це був справжній реалістичний театр, який високо ніс і розвивав кращі традиції української сцени. І хоч «Товариство» кілька років успішно діяло паралельно з трупами М. Кропив-ницького, М. Садовського, П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий постійно прагнули з’єднатися, але різні перепони, передусім договори з орендованими театрами, заважали цьому. І тільки в березні 1898 р. після, розриву М. Заньковецької з М; Садовським останній пристав до «Товариства» старших братів. Відтепер до 1900 р. трупа виступала під назвою «З’єднане товариство П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». А 1900 р. до «Товариства» ввійшли М. Кропивницький і М. Заньковецька. На афішах закрасувались славні імена: «Трупа М. Л. Кропивницького при участі М. К. Заньковецької під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». Це була трупа корифеїв українського театру, в якій І. Карпенко-Карий займав одне з головних місць. Але таке становище тривало недовго. Наприкінці зимового сезону 1903 р. спочатку М. Заньковецька, а незабаром і М. Кропивницький вийшли з трупи. Навесні 1904 р. пішов із трупи М. Са-довський. І знову залишились П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий самі, аж до тяжкої недуги останнього, яка наприкінці 1906 р. відвернула -його від сценічної Діяльності, а незабаром звела у могилу.

Помер він у Берліні, в клініці відомого тоді професора Боаза 2 (15) вересня 1907 р. Тіло його було перевезено на Україну і, за його заповітом, поховано на кладовищі села Карлюжини поблизу хутора Надія, поруч з могилою батька.

* * *

У літературу І. Карпенко-Карий прийшов у зрілому віці, маючи значний досвід активного учасника театрального аматорства на Україні. Першим його літературним твором було оповідання «Новобранець», написане у 1881 р. й опубліковане М. Старицьким в альманасі «Рада» тільки через два роки (1883). Оповідання свідчить про непересічний белетристичний талант І. Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини. Тематично цей твір споріднений з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка, але на ньому помітний вплив російської народницької літератури, яку письменник добре знав і навіть перекладав українською мовою. Дослідники не раз висловлювали подив, чому після вдалого дебюту в прозі письменник ніколи більш не повертався до цього виду літератури. Думається, відповідь може бути одна: це оповідання, а радше невеличка повість, як визначив жанр твору сам письменник, писалося в 1881 р., ще до видання царським урядом таємного циркуляру про пом’якшення Емського акту 1876 р., тобто до відновлення українських вистав. Отже, письменник не міг ще приступити до драматичного жанру, який вважався неперспективним. Як тільки восени 1881 р. український театр було відновлено, І. Тобілевич поринув у драматургію, створивши першу п’єсу «Чабан» (1883), а далі театр цілковито заполонив його, не залишивши в душі місця для прози.

Але так сказати — це сказати не повну правду. Річ у тім, що в літературній спадщині І. Карпенка-Карого зберігся ще один зразок художньої прози, щоправда, російською мовою, бо призначався для публікації в газеті «Одесский вестник». Йдеться про твір, що має назву «Сказка» 4, а за жанровими ознаками ближче стоїть до фейлетону. В його основу автор поклав реальний факт, що мав місце у селі «недалеко від повітового міста, в одній із південних губерній». Але факт цей <5ув настільки типовим для тогочасної дійсності, що, як слушно відзначив Г. Зленко, котрий розшукав і вперше опублікував «Сказку» в українському перекладі М. Шумила, «твір набрав характеру узагальнюючого, викривального документа і своєю гострою спрямованістю проти чиновницько-бюрократичного свавілля, доно-щицтва й продажності урядового апарату міг би набути великого розголосу, а відсіль викликав би небажані для редактора ускладнення». Ось чому «Сказка» «лягла в редакційний архів, де перебувала разом із супровідним листом заледве не дев’яносто років». У доданому до рукопису «Сказки» листі від 11 червня 1884 р. з Новочеркаська до редактора «Одесского вестника» П. Зеленого І. Тобілевич зазначив: «На досуге написал сказку, напечатание которой в фельетоне «Од[есского] вес[тника] доставит многим удовольствие, так как в Чортенке все местные жители узнают настоящее лицо, поступки и происхождение которого хотя и сказочны, но среди этой

л б

сказочности есть совершенно верные факты из жизни героя» .

Він зберігся в Державному архіві Одеської області. Підписаний псевдонімом Нєплюй, і якби не супровідний лист І. Тобілевича, то на цей рукопис так ніхто, можливо, не звернув би уваґи.

У драматургічній спадщині І. Карпенка-Карого — вісімнадцять оригінальних п’єс і кілька переробок. Ясна річ, вона не може розглядатись ні поза зв’язком з традиціями і сучасним авторові станом українського театру, ні без врахування і суспільно-політичних поглядів драматурга, сформованих тогочасними умовами життя. Як представник української демократичної інтелігенції, вихованої на «спадщині» 60-х рр.»5, котра в тлумаченні В. І. Леніна означала натхнення палкою ворожістю до кріпосного права, палкий захист освіти, самоврядування, свободи, європейські форми життя і взагалі всебічну європеїзацію Росії, обстоювання інтересів народних мас, передусім селян, палку віру в загальний добробут після скасування кріпосного права, І. Карпенко-Карий продовжував кращі традиції загальноросійського просвітительства і ввібрав кращі риси з ідеології різночинської інтелігенції. Причетність до нелегальної народницької діяльності наприкінці 70-х — на початку 80-х років XIX ст., попередній ідеологічний досвід не могли не позначитись на ідейній спрямованості драматичної творчості І. Карпенка-Карого. Як активний учасник визвольного руху, підданий репресіям з боку царського уряду, І. Карпенко-Карий глибоко переживав катастрофу народовольчого руху і зазнав гіркого розчарування, яке охопило значну масу інтелігенції в «похмуру Добу 80-х рр., добу загального смутку і безвір’я»6. Як більшість тогочасної передової інтелігенції, він свято плекав прагнення вірно служити народу, відображати правду його життя у своїй творчості літератора і актора, сприяти подальшому прогресові української культури всупереч драконівським заборонам, обмеженням і переслідуванням з боку російського царизму. Давні суспільні ідеали живили його душу. Дещо пізніше, на схилі віку, в листі до сина Назара Тобілевича від 27 грудня 1900 р. драматург напише: «...Не забувать ніколи високих ідеалів!.. Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечного прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на користь