Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

Для цих політиків понять «право» та «закон» не існувало взагалі. Його, право, в їхній свідомості об’єктивно заступили міфологеми «національна ідея» та «соціальна справедливість». У царині майбутнього державного устрою так званої «України» вони не мали ні адекватних уявлень, ні, більше, теоретичних розробок.

Причини, які прирекли Російську імперію

Спроба імплементації зазначених ідеологем у поточну політичну реальність 1917 р. буквально розірвала зсередини Російську імперію, а згодом республіку. Серед причин цього, на нашу думку, були такі:

– неспроможність «перетравити» окуповані внаслідок поділу Польщі території, які значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, етнопсихологічну, побутову автентичність попри те, що були позбавлені державної, політичної та формально-правової самобутності насильницьким, нелегітимним, з їхньої точки зору, способом;

– нездатність нових володарів сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка б пояснювала автохтонному населенню необхідність та бажаність прийняття нових політичних, правових, культурних, деномі-наційних, адміністративних, економічних реалій;

– зависокі темпи Великої реформи 1861 р., наслідки якої поглибили старі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші суперечності поміж індустріальним міським поліетнічним та аграрним сільським моноетнічним та моноконфесійним середовищами;

– Перша світова війна, яка дала зброю в руки представникам соціальної верстви, яку впродовж попередніх століть принципово не допускали до військового стану.

Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх сформованими впродовж попередніх століть поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, щоби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти як рівний з рівним. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.

Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Руське село мало цілком відмінний від адміністративно захищених та економічно сильніших панівних імперських (російських) структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей»[7], які не могли продуктивно співіснувати в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібна була лише наявність декількох чинників: нездатність держави силовим шляхом забезпечити правопорядок; група харизматичних вождів національного та регіонального масштабу; якась подоба «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії»; набір ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Першу обставину забезпечило зречення імператора Миколи І, всі інші – Українська Центральна Рада.

Висновок п'ятий

Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від режиму Габсбургів) сформувати та/або нав'язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев'яти південно-західних губерній Росії та, власне, і саму Російську імперію, а потім республіку в 1917 р.

Що значить термін «Українська революція»?

Жодне з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися накинути свою владу на території Східної, або «Великої України», – від Тимчасового уряду до Директорії УНР, в т. ч. й денікінський режим, – «так і не знайшли порозуміння з своїм народом» ані в сфері аграрної, ані в сфері робітничої політики. Попри війну та політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямоване на бажання селян негайно оволодіти поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця «нестабільність» набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля».[8]

Одна з головних причин цього, на нашу думку, полягала в тому, що в умовах непевності на всіх фронтах війни, карколомного наростання економічних проблем у воюючій країні, падіння авторитету центральної влади, її розбалансованості на центральному та регіональному рівнях, нездатності цивільної та військової влади протистояти насильницьким, погромницьким діям, відсутності елементарної правової та політичної культури в абсолютної більшості населення частина люмпенізованого українського селянства під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, особливо російських та українських більшовиків та української націонал-соціалістичної партії соціалістів-революціонерів, вирішила скористатися доброю, на їхню думку, нагодою, щоб відновити «історичну справедливість» – винищити як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців. Від липня 1917 р. «українська» сільська голота перейшла до відкритих збройних, екстремістських форм боротьби проти чинного демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та/або відновити правопорядок.

Саме цей процес упродовж 1917—1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною на Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «українських національно-визвольних змагань».

Сім сучасних міфів

Після проголошення державної незалежності України фразеологія змінилася. Наприклад, сьогодні деякі дослідники намагаються «обгрунтувати тезу про концепцію української національної революції, яка включає в себе: 1) українське національне відродження і запровадження української державності і 2) соціальні перетворення на користь української людності»[9]. Це, на нашу думку, є, щонайменше, публіцистичним перебільшенням, яке мало узгоджується з реальними, давно і добре відомими фактами, що їх, сказати правду, все ще намагаються ігнорувати. У межах даного дослідження процитуємо лише один «шедевр» такого роду, який у концентрованому вигляді містить чи не всі основні міфи, нав'язувані суспільству.

Міф перший: «Втрачена українським народом державність наприкінці XVIII cm. ніколи не зникала з його духовного життя…Вінцем хвилі могутнього національно-визвольного руху, центром, який моделював відродження української держави, був орган з офіційною назвою Українська Центральна Рада».

Міф другий: «Автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності».

Міф третій: «Ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях».

Міф четвертий: «До сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об'єктивної ситуації і ментальності українського народу».

Міф п'ятий: «Скасування приватної власності, регулювання її на користь однієї, навіть економічно найслабшої і найчисленнішої, верстви населення руйнує правовий фундамент держави, урізає демократію, веде до несконсолідованості нації».

Міф шостий: «Провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну а й Україну велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а велику соціально-моральними