Читати книгу - "Служивий мечник"

Бурий лицар витяг меча.

— Та що поробиш, якось вже буде. Онде твої трикляті копачі. Треба напустити на них трохи страху.

З цими словами він ударив муцика острогами і загалопував крізь траву.

Дункові залишалося тільки рушити услід. При боці в нього висів меч-півторак пана Арлана — довгий, прямий, надійний сталевий клинок. Якщо ці копачі канав мають хоч краплю здорового глузду, то втечуть. Громові копита розкидали на всі боки грудки грязюки.

Один чолов’яга кинув лопату, забачивши лицарів, та інші не поворухнулися. Було їх зо два десятки: високих та низьких, молодих та старих, спечених сонцем до брунатної кірки. Беніс стишив крок, а вони стали нерівною лавою, стискаючи в руках кайла та лопати.

— Це земля Холоднокопу! — закричав один.

— А це річка Осгрея, — вказав Беніс мечем. — Хто поставив цю кляту загату?

— Маестер Керрік, — відповів один молодий копач.

— Ні, — заперечив старий. — Те сіре щеня тицяло пальцем і казало, що робити. А ставили ми.

— Ну то й розваліть її до дідька так само, як ставили.

Копачі дивилися похмуро та виклично. Один витер піт з лоба тилом долоні. Але ніхто не вимовив ані слова.

— Ви, вражі сини, щось недочувати стали, — зауважив Беніс. — Чи мені вухо комусь відрубати? Або два? Кому першому?

— Це земля Тенетників. — Старий копач був кощавий, зігнутий і впертий, як пень. — Ви тут чужі. Відріжете комусь вухо — пані втопить вас у мішку.

Беніс під’їхав ближче.

— Не бачу тут жодної пані, лише одного язикатого хлопа.

Він тицьнув у голі бурі груди копача вістрям меча. З’явилася намистина крові.

Це було вже занадто.

— Прибери меча, — попередив Дунк. — Він не винуватий. Роботою керував маестер.

— Це для збіжжя, пане лицарю, — мовив капловухий копач. — Пшениця сохла, отож маестер наказав. І груші теж сохнуть.

— То й вибирайте, кому здохнути: грушам чи вам.

— А ви нас не лякайте, — мовив старий.

— Отакої? — Беніс свиснув мечем у повітрі, розпанахав щоку старого від вуха до щелепи. — А я кажу: або груші повиздихають, або ви!

Кров копача потекла обличчям.

«Ой леле, не слід було так чинити.» Але Дунк проковтнув свою лють. Зараз вони з Бенісом стояли на одному боці.

— Геть звідси, ви усі! — закричав він на копачів. — Тікайте до замку вашої пані!

— Тікайте! — підхопив пан Беніс.

Троє впустили своє приладдя і втекли, хутко приминаючи траву. Але інший чолов’яга, кремезний та зчорнілий на сонці, підняв кайло і мовив:

— Та їх же тільки двоє.

— Заступами проти мечів багато не повоюєш, Йоргене, — гукнув старий, тримаючись за щоку. Кров стікала йому між пальців. — А ви не думайте, що вам це так подарують!

— Ще бодай слово, і я не подарую тобі!

— Ми не бажали вам зла, — мовив Дунк, дивлячись старому в скривавлене обличчя. — Нам потрібна тільки наша вода. Перекажіть вашій пані.

— Авжеж перекажемо, пане, — пообіцяв кремезний з кайлом. — Будьте певні.

III

Додому вони рушили просто крізь глушину Гакового Гаю, вдячні за ріденьку тінь, що її давали дерева. Хоча все одно спеклися. У лісі мали бути олені, але з живих створінь лицарі побачили самих лише мух. Вони дзижчали навколо Дункового обличчя, повзали Громові просто по очах, викликаючи скажену лють велетенського коня. Повітря стояло нерухоме, задушливе. У Дорні дні також були сухі, але ж ночами зате бувало так холодно, що і в кобеняку замерзнеш. А тут у Обширі, аж куди північніше, ночі стояли не надто прохолодніші за дні.

Пірнаючи під навислу гілку, Дунк зірвав з неї листка та розтер між пальців. Листок розсипався пилом, наче тисячолітній пергамен.

— Дарма ви поранили того чоловіка, — мовив він до Беніса.

— Та трохи чиркнув по щоці, аби навчити чемності, ото й усе. А мав би горлянку врізати! Та вони б тоді кинулися врозтіч, мов зайці. Довелося б усіх доганяти та конями давити.

— Ви убили б двадцятьох людей? — недовірливо перепитав Дунк.

— Двадцять двох. На двох більше, ніж у тебе пальців на руках та ногах, бовдунку. Їх треба вбивати усіх, бо інакше базікатимуть.

Вони об’їхали повалені дерева.

— Треба було сказати панові Лантуху, що його сцяний струмок знищила посуха, ото і усе.

— Панові Явтуху. Ви б йому збрехали?

— Еге ж, а чом би й ні? Хто йому правду скаже? — Беніс вишкірив мокрі червоні зуби. — Пан Лантух ніколи не виходить зі своєї вежі, тільки до хлопців у ожину.

— Служивий мечник має казати панові правду.

— Є одна правда, а є інша, бовдунку. Є така, яку казати не треба. — Він сплюнув. — Посуху насилають боги. Хоч дупу собі розірви, а проти богів нічого не вдієш. А от проти Червонястої Вдовиці… ми скажемо Лантуху, що та сука відвела його воду, і він стане дибки, бо честь накаже йому забрати воду назад. От побачиш: він візьме собі в голову, що має щось зробити.

— А таки має. Нашим селянам потрібна вода для ланів.

— Нашим селянам?! — Пан Беніс заіржав ослячим сміхом. — Чи не зробив пан Явтух, бува, тебе спадкоємцем, поки я до вітру ходив? Скільки, гадаєш, у тебе селян? Десятеро? Еге ж. Рахуючи дурнуватого синочка Косоглазої Джейни, який не знає, з котрого кінця братися за сокиру. Висвяти у лицарі кожного з них, і ти матимеш половину від лицарів Удовиці. Це ще не рахуючи зброєносців, лучників і решти. А щоб порахувати їх усіх, знадобляться не тільки твої руки-ноги, а ще й твого лисого малого.

— Я не рахую на пальцях ніг.

Дунка нудило від спеки, мух і товариства бурого лицаря. Так, колись той їздив з паном Арланом, але за минулі з тієї давньої пори роки став неймовірно бридким, підлим та боягузливим.

Дунк вдарив коня п’ятами і потрусив уперед, аби залишити гидкий сморід позаду себе.

IV

Стояк величали замком лише з чемності. Хоча він хвацько стирчав з вершини кам’янистого пагорба і виднівся на багато верст довкола, та все ж являв із себе усього лише укріплену вежу. Кілька століть тому вона частково завалилася, хазяї мусили її добряче лагодити, і тепер з півночі та заходу над вікнами вежа була мурована