Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки – так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» – подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.

– Моргане… Давай ще… по горілці, – сказав.

Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово – зірветься і гайда.

Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено – Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав – він за цю хавіру платить! – Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання – йти.

Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу – куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці – лагідно. Чого так довго збирався?

Наступного дня під вечір – по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом – дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвір’я, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?

Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.

– А, ти… – сказав, ніби чекав когось іншого.

Гоцик хотів було ляпнути – кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.

– Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?

– Йди, як хочеш, – відказав тато. – Мені ще свиням треба дати.

Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.

– Якого я сюди припхався? – буркнув збентежено.

До вітальні увійшов тато.

– Їсти хочеш?

– Та можна, – проковтнув слину.

– То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?

Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.

– Ладно… Давай уже! – старший завжди мудріший. Чарку підняв. – Будьмо.

– Будьмо! – Гоцик сп’янів після першої ж – не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.

Після другої поплив. Третя язик розв’язала.

– Борщу б… Маминого, – сказав.

– То їдь!

– Куди?

– До матері, – тоскно мовив тато. – Може, не розучилася ще…

– Якого мені туди… – язик ледь ворушився. – Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…

– Сам? – тоскно перепитав тато. Помовчав. – То вчися і борщ сам варити.

– Чого б це?!

– Бо материного довго чекатимеш…

– Чого б це?

– Що? І досі не втямив?… – Тато важко підвівся, пішов до дверей. – Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?

Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!

– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.

– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!

Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.

– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?

– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…

Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село – де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.

Як маршрутів нема – кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», – вирішив.

Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?

Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником – чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», – подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…

У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою – порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!

– І нащо?… – прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки – безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.

До Броньки повернувся зі світанком.

– О! Гоцик! – той ні сіло, ні