Читати книгу - "Биті є. Гоцик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гоцик і тато сиділи біля столу – про що розмовляти?!
– До осені вдома будеш? – запитав врешті тато.
– А що тут робити? – буркнув Гоцик.
– За свинями поможеш ходити…
Гоцик визвірився.
– Та хай вони повиздихають!
– Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.
– Аби давали, мама б не поїхала…
Тато брови звів, очима у скатертину.
– Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.
Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.
– Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…
Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.
– Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.
– А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! – ярився.
– Так чого ж приїхав?! – запитав тато від порога.
– А більше не приїду!
Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі – точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.
– От і домовилися, – сказав, як каміння на синову душу накидав.
– Та пішов ти… – гаркнув Гоцик, підскочив. – Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!
Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:
– Як мій старий?
– Та нічого… Знай вошкається по господарству.
– Про мене не питає?
– Ви, Гоценки, небалакучі…
– Значить, не питав, – робив неприємний висновок Гоцик, супився. – А я чого питаю?! Воно мені треба?… От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?
– Сам піди…
– Сам, сам… – Гоцик дратувався, штовхав Броньку – усохни! – знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.
До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.
– Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, – сказав зухвало. – А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?
– Козел! – хлопці кинулися на Гоцика.
Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих – зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?… А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!
До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом – Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала – відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.
Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…
Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай – тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…
Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?… Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, – гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! – сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?… Яка лажа! В дупу припікало.
Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників – бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя – то що?
– А-а-а… Філософія – не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів – предмет меблів, на якому сидять, – варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. – А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець – як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності – двом на ньому не сидіти. Як статус – ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості – вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…
– Навіщо? – ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.
От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.
– Щоб люди не забували: треба йти! – сказав Морган зі значенням.
– Куди? – запитав Гоцик.
– Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… – пішов до порожнього столу.
– І що буде?
Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.
– Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…
– Що?
– …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! – авторитетно запевнив Морган. Здув піну з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.