Читати книгу - "Строк минає на світанку"

Він вислухав її мовчки. Та й перед тим, коли вона хибмо витлумачила його настороженість, теж нічого не заперечив. То було чи не перше, що їй у ньому сподобалося, відтоді як він трапив їй на очі з годину чи дві тому.

Вони попростували далі, все так само осторонь одне від одного і все так само мовчки. То було незвичайне проводжання. Та коли вже хтось мав її проводжати, то вона воліла б, щоб саме в такий спосіб.

Тепер вони йшли провулком, темним, наче тунель, — над ним була естакада надземної залізниці.

Нарешті він заговорив. Їй здалося, що то перші його слова після сутички коло таксі.

— Невже ви ходите отут серед ночі сама?

— А що ж такого? Тут не страшніше, ніж там. А коли хто й нападе, то тільки щоб забрати гаманець.

Вона вже стомилася весь час тримати свої кігтики напоготові. Непогано було, хоч би задля переміни, сховати їх туди, де їм належало бути.

Він знову озирнувся — вже в котрий раз, — неначе в тій пітьмі, що крізь неї вони йшли, можна було щось угледіти.

— Ви що, боїтеся, щоб він не накинувся на вас із ножем? Він цього не зробить, не тривожтеся.

— Я й не помітив, що озираюся. Мабуть, така вже в мене з'явилася звичка…

«Щось його непокоїть, — подумала вона. — Без причини отак щоразу не озираються». Згадала його дивну поведінку в дансингу: спочатку набрав цілу купу квитків, а потім викинув їх, наче вони втратили всяку ціну, тільки-но минув вечір. Згадала й ще дещо і спитала:

— Коли я виходила, ви стояли там у фойє нагорі, пам'ятаєте? Ви когось чекали?

— Ні, нікого, — відповів він.

— Тоді чого ж ви там стояли? Адже було вже зачинено.

— Не знаю, — сказав він. — Просто ще не надумав, куди піти й що робити.

Чому ж тоді він не стояв на вулиці коло дверей? Відповідь напрошувалася сама: людини, що стоїть у фойє, з вулиці не видно. Поки вона там, їй ніщо не загрожує, а внизу, коло дверей, її легко помітити тому, хто підстерігає.

Та вона не спиталася в нього, чи правильний її здогад, бо ту ж мить у її свідомість з лунким скреготом — неначе впали залізні грати у фортечній брамі — вдерлась інша думка: «Не смій співчувати! Яке твоє діло? Що тобі до того? Навіщо тобі про те знати? Хіба ти нянька в цих нетрищах? Хіба про тебе саму хто коли потурбувався? Тебе й досі ще не навчили. До синців побили, а ти все подаєш руку кожному, кого здибаєш на дорозі. Що тобі зробити, щоб ти нарешті порозумнішала? Хряпнути тебе по голові шматком свинцевої труби?..»

Він знову озирнувся. Та вона не сказала нічого. Вони дійшли до Дев'ятої авеню, темної, широкої і похмурої. Червоні та білі намистини автомобільних фар не розганяли темряви. Раптом течія світляних намистин сповільнилась, а тоді й зовсім спинилася, перетворившись на блискучу діадему.

Вона вже була стала на бруківку, та він нараз відсахнувся назад.

— Ходімо. Зелене світло, — сказала вона.

Він одразу ж пішов за нею, але ця зупинка виказала його: дівчина зрозуміла, що причиною був не світлофор, а самотня постать на протилежному боці, що поволі віддалялась од них, — то черговий поліцай обходив свою дільницю.

Вони перейшли вулицю і вступили в безодню нового кварталу, де ледь мерехтіли три острівці світла. Тепер у повітрі відчувалася вогкість і гіркуватий дух нафти. Десь попереду розлігся хрипкий гудок буксира, до нього Озвався ще один — здалеку, з боку Джерсі.

— Уже недалеко, — мовила вона.

— Я ніколи не був у цьому районі, — признався він.

— За п'ять доларів на тиждень далі від річки житла не знайдеш.

Вона розкрила сумку й намацала рукою ключ. То був підсвідомий, майже інстинктивний порух — наперед упевнитися, що ключ на місці. Коли дійшли до середнього світлого острівця, вона зупинилася.

— Тут.

Він звів на неї очі. Вона подумала, що дивиться вія якось ніби дурнувато. Проте в його погляді не було нічого схожого на любосні заміри.

Вони стояли майже навпроти дверей її будинку, як завжди, розчинених навстіж. Раніше на сходах було зовсім темно, і вона страшенно боялася заходити в будинок уночі; та коли за дверима когось зарізали, там з'явилася маленька тьмяна лампочка. «Тепер принаймні буде видно, хто штрикне тебе ножем у спину, якщо це вже має статися…» — похмуро кепкувала вона в думці.

Вона не стала гаяти часу на прощання, щоб швидше опинитися на відстані, недосяжній для його простягнутої руки.

— Усе гаразд, — мовила коротко і в наступну мить була вже у дверях, а він лишився на тротуарі.

Досвід навчив її чинити саме так, а не стояти поруч і слухати умовляння та заперечення.

Та, перше ніж піти, вона ще помітила, як він знову озирнувся в темряву, звідки вони щойно вийшли. Ним володів страх.

Хто він був для неї? Просто рожевий квиток на танець, квиток, розірваний навпіл. Два з половиною центи заробітку з кожних десяти. Пара ніг, ніщо, нуль…

Чверть на другу

Вона пішла до сходів. Тепер вона була сама. Нарешті сама, уперше від восьмої вечора. Її не обіймали чоловічі руки. Чужий віддих не торкавсь її обличчя… Вона не дуже добре уявляла собі, яке життя в раю, але гадала, що воно має бути тільки таке: коли ти сама і поруч тебе — жодного чоловіка.

Бліда й зморена, вона поминула оту єдину лампочку над сходами. Спочатку йшла хоча повільно, проте цілком упевнено, та, здолавши два переходи, неначе охляла: її почало хитати з боку в бік, і мусила триматися то за стіну, то за дерев'яні поруччя.

Нарешті видобулась на саму гору і, тяжко дихаючи, прихилилася до своїх дверей. Ще трохи, зовсім трошки — і все. Все — до завтрашнього вечора…

Вона дістала ключ, встромила його в замкову щілину, обернула; відтак штовхнула двері й, вийнявши ключ, причинила їх за собою. Не рукою, не за клямку, а просто плечем, хитнувшись назад.

Намацала вимикач і засвітила світло.

Ну от! Це — твоя оселя. Оця кімната. Задля цього ти спакувала валізу і приїхала сюди. Про це ти мріяла в свої сімнадцять років. Для цього виросла гарна на вроду, ніжна, зваблива. Виросла…

Тут ніде й кроку ступити, щоб не спіткнутися на уламки. Вони громадяться по всій кімнаті, сягають кісточок, колін. Невидимі уламки — рештки потрощених мрій, розбитих сподівань, зруйнованих надхмарних палаців…

Тут ти