Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

романів. Згадувана книга «Проти Сент-Бева», яка є своєрідною інтродукцією до «У пошуках утраченого часу», значною мірою переросла у трактат про Бальзака. У зображенні й потрактуванні буржуазно-аристократичного суспільства, розгорнутих у романі Пруста, попри всі відмінності форми виразно відчутна Бальзакова присутність. Та й загальна траєкторія руху роману виявляє типологічну спорідненість із траєкторіями багатьох бальзаківських романів: відштовхування Марселя від буржуазії та буржуазної культури, захоплення аристократією та входження в її світ і подальше розчарування в ній. Хоч Прустів роман розгортається за плином пам'яти, симультанно, тобто зі зміщеннями та зближеннями у часі й просторі, в ньому маємо хронологічний композиційний стержень. Можна сказати, що перша його книга — це дитинство героя-оповідача (зі вставною повістю «Кохання Сванна», яка порушує хронологічну послідовність), друга книга — його юність, третя — молоді роки та входження у вищий світ тощо, аж до завершення життєвого шляху й підведення підсумків у «Віднайденому часі». Однак у компонуванні твору й вираженні його змісту набагато вагоміша роль провідних мотивів, які вільно розвиваються, виникаючи й відходячи у тінь, і співвідносяться за принципом не субординації, а координації, — риса, характерна для літератури модернізму.

Більшість із них означені назвами книг роману: «На Сваннову сторону», «У затінку дівчат-квіток», «Ґермантська сторона», «Содом і Гоморра», «Віднайдений час». Тут вони знаходять своє концентроване вираження, але присутні вони, з різною мірою визначености, і в інших книгах та частинах роману. Це, зокрема, стосується мотивів, які трохи спрощено можна назвати соціопси-хологічними або соціокультурологічними; вони означаються в романі «сторонами», які, власне, є векторами руху героя-оповідача в соціокультурному просторі. Іншими словами, «сторони» у Пруста — не топографічні орієнтири, як вони на емпіричному рівні окреслюються в романі, а різні соціокультурні світи, багатої буржуазії і аристократії, різні уклади й стилі життя, різні ментальності при всьому мімікруванні буржуазії під аристократію. Подібну семантику має і заголовок четвертої книги роману, «Содома і Гоморри», де згадувана «жорстокість» Пруста в зображенні вищого світу сягнула свого апогею.

Іншої змістової наповненосте мотив «дівчат-квіток» сконцентрований у другій книзі роману, але присутній, переважно конотативно, і в інших його частинах. Тут зграйка «напіврозквітлих дівчат» (jeunes filles en fieur) на березі моря, на тлі сонячного простору й мінливих блакитних хвиль, почуття й переживання, які вони пробуджують у Марселя, весь цей буттєвий феномен стає емоційно наповненим ненав'язливим уособленням молодости, незакаламученої краси й радости життя. Безперечно, «У затінку дівчат-квіток» є найсвітлішою і найжиттєстверднішою, найпоетичнішою книгою Прустового роману. Варто зазначити, що в цьому неабияку роль відіграє та обставина, що її дійство розгортається переважно серед природи, а не в аристократичних салонах чи буржуазних вітальнях, не у вишуканому, але тісному й задушливому світі. У подальших книгах роману названий мотив вплітається в інші мотиви — природи, любови, плинности й зникомости життя.

Особливу, самодостатню цінність мав для Пруста світ природи, його творові притаманна глибина вникнення в її спонтанність та «живу красу», а також тонкість їхнього відтворення. Письменник досконало володів імпресіоністичною технікою пейзажу, що спиралася на відкриття великих французьких малярів-імпресіоністів (які він приписав у романі одному з його персонажів-митців, Ельстірові), що з особливим блиском та переконливістю продемонстрував у пейзажах другої книги твору. Та воднораз природа не сходить у нього до імпресіоністичних вражень та їхніх замальовок, вона також постає у його творі, сказати б, у фізичній явленості, у своїй предметно-чуттєвій красі. Ось картина весняного дня в полі з першої книги роману: «Ця жива краса зворушувала до сліз, бо хоч би яких ефектів витонченого мистецтва вона досягала, відчувалося, що вона — природна, що ці яблуні стоять тут у чистому полі, ніби селяни на якійсь із великих доріг Франції. Потім промені сонця змінилися раптом променями дощу; вони своїми смугами затулили обрій, накинули на ряд яблунь сіру сітку. Проте яблуні, як і досі, височіли у своїй красі, світлій і рожевій, під зливою і холодним вітром; то був весняний день».

Варто зазначити, що після першої і другої книг природа порівняно рідко з'являється безпосередньо на сторінках роману, але симптоматично, що час від часу, особливо у «Содомі і Гоморрі», цілком у стилі Толстого, якого можна назвати другим з улюблених Прустових письменників, зображуване із життя вищих кіл співвідноситься з природою і кваліфікується як «неприродне» з негативним аксіологічним підтекстом. Про те, що загалом означала для Пруста природа, допомагає здогадуватися один з останніх записів, зроблених непевною рукою вмираючого письменника: «Дерева, ви мені більше нічого не скажете…»

До чільних мотивів, що проходять крізь весь роман Пруста, належить філософський, чи метафізичний; не випадково деякі дослідники говорять про наскрізну «метафізичну ідею» твору. Щоправда, сам Пруст виступав проти наповнення романів філософією; він писав у книзі «Проти Сент-Бева»: «Нашпиговуючи свій роман філософією, яка не матиме ніякої ціни ні в очах філософів, ні в очах літераторів, романіст допускає найнебезпечнішу помилку». Однак він тут-таки зауважує, що «літератор може не < менш глибоко проникати в реальність речей, але він має йти іншим шляхом» — без «філософського методу», шляхом спонтанного проникнення в реальність речей, точніше кажучи — в буттєві феномени, про які йшлося вище.

Безперечно, метафізика входить до Прустового роману, але не у вигляді розробки філософських тез та постулатів, вона існує в ньому радше як умонастрій, духовно-душевний стан, що знаходить вираз у різноманітних медитаціях метафізичного характеру. Особливе місце в цих медитаціях посідає проблема часу, яка, зрештою, постає в метафізичному аспекті. Та передусім до метафізичних роман можна віднести тому, що він організовується навколо метафізичної ідеї, що йдеться в ньому не лише про проникнення в «реальність речей», а й про пошуки світу глибшого й істиннішого, ніж емпіричний світ, світу, не підвладного часові, зникненню, смерті.

Із наскрізних мотивів, що теж належать до «внутрішнього кола» твору, варто відзначити мотиви любови та мистецтва. Обидва вони тісно пов'язані з метафізичним мотивом і переплітаються з ним. Мотив любови в його розгортанні дедалі більше переростає в мотив алієнації, самотности людини та її приречености на самотність, а в мистецтві автор вбачає шлях і засіб реалізації означеної метафізичної ідеї, шлях і засіб «віднайдення часу».

Пруст мав усі підстави порівнювати свій роман із симфонією. Це справді поліфонічний твір, але на інший лад, ніж, скажімо, романи Достоєвського, в яких поліфонічність в основному зводиться до поліфонії ідей. У Прустовім романі маємо поліфонію тем і мотивів, ідей і емоцій, їхній спонтанний рух без чітко окреслених колізій та драматичних вузлів, словом, вільну композицію, що імітує плин пам'яти.

Особливе місце у структурі багатотомного Прустового роману належить уставній повісті «Кохання Сванна», яка займає левову частину