Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

№ 1624968. Автомата у них, ясна річ, не знайшлося, дарма що я намагався умовити товариша із спецсектора, який мовчки перебирав карабіни в сейфі. Про гранати нічого було й натякати, але мене це не дуже турбувало, бо знав, скільки в нашому селі сховано гранат — Інша річка рибна… Чобіт також не знайшлося. Зате видали посвідчення з печаткою.

Стояв біля крамниці й міркував, де б його переночувати. Вечоріло, щоб дістатися до села, годі було й думати. Вночі нашими дорогами не їздять. Можна було податися в сарай, що називався автобусною станцією, але я бачив, що там діється. Біда в тому, що Ожин спалили ще на початку війни, і в більшій частині містечка були самі димарі, що стирчали, мов стволи небачених розмірів зенітних гармат.

А взагалі у таких містечках пускають на ночівлю охочіше, аніж в уцілілих, де все гаразд, але проситися до хати для мене завжди було мукою. Кукаркін, той у нас у розвідці щодо цього був спец. він діяв по-суворовському: «А що, хазяйко, чи не знайдеться серед ваших горщиків місця для мого казанка?» Або: «дозвольте моїм чоботям переночувати під вашою лавою?» Спритний був парубок він, і траплялося, вранці виходив з хазяйчиної половини, мружачись, як кіт. Либонь, похідне життя явно було йому втіхю.

Коли цей парубійко Абросимов легенько штовхнув мене у плече, я особливої радості не відчув. Чимось він мене дратував, усмішкою, чи що? В ньому відчувалася надмірна запопадливість, а коли повоюєш, надивишся на все, починаєш розуміти, що надмірна запопадливість буває страшніша за лінощі. На фронті швидко дорослішаєш, недарма там рік зараховують за два. Він усміхався, Абросимов. Тепер на ньому поверх піджака була одягнута куртка з жовтої шкіри, сильно потерта на складках. На правому плечі боліла невеличка лисина — від рушничного ременя, чи що. Батьківська, мабуть, була курточка, дуже широка, простора. Звичайно ж, Абросимов думав, що шкіряна куртка надає йому бойового, комісарського вигляду. Всі ми пройшли через це… Марили громадянською війною, будьонівками, маузерами… До військкомату в сорок першому я теж прибув у старій шкірянці, яку зразу ж, тільки-но повернувся звідти, віддав її справжньому хазяїнові — дружкові Вітьку.

— Ви, мабуть, когось очікуєте, товаришу Капелюх? — сказав Абросимов.

— Чекаю, — сказав я, невдоволений цим офіційним зверненням. — Можливо, трамвай підійде.

— Гм, — зніяковів він. — Це жарт? Знаєте, ми сьогодні сім чоловік прийняли у «яструбки». І всі чудові хлопці. Комсомольці! Знаєте, вирішили покінчити з бандитизмом у районі.

— Це здорово! — сказав я.

— От-от… Знаєте що? — запропонував він раптом. — Ходімо до мене… Може ви згодитесь у нас переночувати, га? Чого вам квапитись?

— Гаразд. — буркнув я. — Звичайно, ніколи мені… Гаразд!

І рушив за ним, притримуючи сидір. Абросимов, оглядаючись, кілька разів провів долонею по правому плечу, де на шкірянці світліла невеличка лисина від рушничного ременя. Він мовби намагався приховати цей слід бойового минулого. Але мене йому було не обдурити. Усього тільки чотири роки віддаляли мене од Абросимова.

Передусім він показав мені свій ТТ.[1]

— Це нам видали. Адже доведеться їздити по району…

Мабуть, цей ТТ вибракували під час інвентаризації в армії. Ствол був зашплінтований дуже погано, хитався, та й механізм спуска заїдало. Проте Абросимов дуже пишався зброєю.

— Я прямо з дев’ятого класу пішов на комсомольську роботу, — розповідав Абросимов. — Учитимуся вечорами, адже зараз не до цього, правда? Самі розумієте. як важко з кадрами… Війна!

Потім ми пили чай з сахарином; Абросимов познайомив мене з матір’ю і сестрою. Сестричці було років п’ятнадцять, накапоснійший вік — самі тільки смішки та пересмішки. Зате мати в Абросимова була чудова. Вчителька. Якщо перед тобою вчителька, то завжди можна з одного руху або слова чи погляду догадатися, гарна це вчителька чи ні, люблять її в класі чи не люблять, або, можливо, удають, що люблять. Так от, мати Абросимова була гарна вчителька, в цьому не було сумніву. Худенька, оката, але дуже лагідна і добра. Такі зроду не прикидаються, бо найгірше, коли вчитель хоче бути в класі не тією людиною, якою він є насправді… Я навіть позаздрив Абросимову. Славна була в нього мати. Коли я ненароком розсипам сахарин з облатки, вона так мило і прихильно усміхнулася до мене. Мовляв, не журись, що ж робити! Буває!

Уночі Абросимов — ми спали на підлозі, в кутку світлиці, а мати з донькою нп єдиному ліжку — штовхнув мене і прошепотів:

— Я теж на фронт просився… не пустили!.

Йому кортіло щиро погомоніти, але я прикинувся, ніби сплю: мені було не до нього. Цей день багато що зламав у моєму житті. Виходило, що аж до кінця війни, а то й довше, сидіти мені з карабіном № 1624968 у селі Глухарці. Начальник райвідділу, прощаючись, дав мені коротку, але категоричну інструкцію. Моїм ділом було тепер, не шкодуючи життя, захищати село від бандитів, виловлювати їхніх вивідувачів і провокаторів, допомагати представникам влади, і таке інше, і таке інше. І — тут Гупан підняв палець і підвищив голос — твердо стояти на сторожі Закону і Порядку. Не допускати ніяких перегинів, ні в чому не зачіпати людської гідності, під час допитів бути чемним тощо…

В міліціонери мене записали, та й годі. Нехай йому біс! Я, розвідник, — і страж Закону.

Закон… При цьому слові мені завжди спливала на думку похмура кімнатка в загсі, куди ми з матір’ю ще задовго до війни приходили отримувати виписку з метричної книги. Того дня нас дуже намучили. Прокурена бабуся, з жовтими вусиками на верхній губі, у якої від тютюну голос став майже як у Шаляпіна, перерила всі книги, товстелезні й запилюжені. «Все має бути по закону, — гуділа вона, — все має бути по закону». Відтоді в мене виникло відчуття, що закон схований у товстелезній книзі й морочитися з ним — справа книжна, архівна і пильна.

До речі, бабуся довго рилася тому, що шукала мене на батькове прізвище, тоді як у мене материне прізвище. Так уже сталося з татком, час був бурхливий, усе переїздили з місця на місце, він і загубився… Мама в мене — Ізабелла Капелюх. Це ж треба було придумати! Щоправда, баба запевняла, ніби в дитинстві маму звали Параскою. Та, переїхавши до міста, вона стала Ізабеллою. Це справа давня, хай уже буде так.

… Страж Закону! Чемний і привітний. Ось до чого дожив Іван Капелюх.

Уранці, прощаючись, Абросимов сказав мені:

— Знаєш, я до тебе приїду. В Глухарку. Знаєш, можуть виникнути якісь труднощі. Справа для тебе нова, а ми тут