Читати книгу - "Незрозумілі"

Сашко метнувся кабінками чоловічого туалету, пересвідчився, що паперу немає в жодній, вискочив у коридор. Прочинив двері з намальованою на них дівчинкою, насторожено просунув голову, ковзнув поглядом по приміщенню. На щастя, там нікого не було. Швидко заскочив туди, схопив рулон туалетного паперу, влетів на чоловічу територію і кинув «рятівне коло» Ромі.

— Чого не встаєш?

— А ти чого стоїш тут? Може, вийдеш? — почервонів Мельник.

— Ой, вибач, — зрозумів свою нетактовність Сашко, вийшов у коридор, став під стіною. За хвилину до нього підійшов Ромка, струшуючи мокрі руки.

— Дякую, — зашарівся він. На його обличчі від сліз майже не залишилося сліду. — Ідемо на фізкультуру? — спитав чомусь насторожено.

— Побігли, — відповів Сашко. — А то будемо потім проблеми мати.

— Зачекай, — несподівано зупинив його Ромчик. — А ти нікому не скажеш?

— Та щоб мені все життя зі старим мобільним ходити! — поклявся Сашко. Той ще раз усміхнувся, витер п’ятірню об штани і простягнув перед собою.

— Друзі? — спитав.

— Друзі! — підтвердив Сашко, потиснувши правицею долоню товариша.

Вони повернулися до спортивної зали, об’єднані спільною таємницею. На запитання вчительки Сашко відповів, що в Ромки дуже боліло в животі. Тетяна Андріївна доручила відвести Ромку до лікаря, але хлопці того не зробили, вирішивши вперше у шкільному житті втекти з уроків. Так народжувалась їхня дружба.

— Ти чого речі псуєш? — уже серйозно спитав Ромка. За ці роки він витягнувся, надбав низький тембр голосу і вже ніяк не був схожий на того переляканого «першачка» зі спущеними штаньми й заплаканими очима.

— Та дістали вже всі! От для чого мені ця ганчірка? Чи я пацан зелений, щоб закутуватись у таку спеку? — спалахнув Саня.

— Ти, братан, стався до всього по-філософськи, — статечно зауважив Мельник. — Батьки для того й існують, щоб нас нагинати і підлаштовувати під себе. І не тільки вони — це система, — підняв догори вказівний палець. — На фіга кому потрібна непідконтрольна людина? Від неї ж тільки головняк і нічого більше.

— Та скільки вже можна! Батько вранці з відрядження дзвонить і контролює, чи я в школу не запізнююсь, — не міг заспокоїтися Сашко. — Чи йому там нема чим зайнятися? — сплюнув спересердя.

— Не парся, в тебе ще нормальні предки. Бувають набагато гірші, — Роман підняв з підлоги куртку, акуратно розправив її і примостив на вішачок за комір. — Все буде чьотко, прорвемося, — повернувся і першим пішов до класу. Сашко зітхнув, поправив на плечі рюкзак і почимчикував услід, шаркаючи ногами по витертому лінолеуму.

У кабінеті англійської мови галасливо. До уроку залишались хвилини, тому потрібно було встигнути обговорити події за вихідні, поділитися враженнями, хоча б пробігти очима параграф у підручнику, бо вчора на це ну зовсім не вистачило часу.

Хлопці повтуплювалися в мобільники і, судячи з усього, різалися в якусь мережеву гру. Wi-Fi у школі мав закритий доступ, але вони давно зламали пароль і ділилися ним один з одним за пачку жуйки чи за цигарки. Час від часу пароль змінювали, і тоді на кілька днів школа від нічого робити на перервах починала сходити з розуму. «Школярики» старших класів, більшість із яких були на голову вищими від далеко не малюка фізкультурника Ігоря Степановича, гасали коридорами, і горе було тій учительці, яка наривалася на такий «експрес».

За якийсь час хтось «Вконтакті» викладав новий пароль, школа вгамовувалася, її життя поверталося у звичне річище. Сашко не раз думав, що це самі вчителі розсекречують код доступу, будучи впевненими, що в інший спосіб учнів не вгамувати.

Клас жив своїм щоденним життям. Двоє дівчат розглядали кольоровий журнал, ще одна слухала в навушниках музику, похитуючи головою в такт тільки їй чутного ритму. Хтось бубонів, повторюючи англійський текст, хтось голосно розповідав про новий фільм, який скачав у «неті», а він виявився «повним відстоєм». Не встиг Сашко зайняти своє місце і прилаштувати рюкзак, як пролунав дзвоник на урок.

— Гуд монінг, діа чілдрен! — привіталася вчителька англійської Ангеліна Петрівна Сорока. Була вона років сорока, мала перепалене невдалим фарбуванням, жовтувате волосся, високий зріст, прямі тонкі губи і розмір ноги, як у морського піхотинця. Приклеєне їй прізвисько — Ліна-Чапля — знала, але ніяк не реагувала, коли її так називали, і, головне, не ображалася, що викликало в дев’ятикласників повагу. Однак прізвисько все ж нагнітало Ангеліні Петрівні неприємні відчуття.

— Гу-у-у-д м-о-о-нінг! — протягнув хором клас.

— Тільки ми вже давно не «чілдрен», — густим басом прогув Вовка Бадій на прізвисько Качок. Він уже півроку ходив до спортивної зали, тягав там зі своїм старшим братом залізяки, тихцем від батьків їв якісь пігулки із зображенням мускулистого бодібілдера і намагався продемонструвати свої біцепси, вдягаючи футболки з коротким рукавом та в обтяжку. Учителька розсудливо промовчала, не реагуючи на зауваження.

— Тема уроку — «Гаджети в нашому житті», — промовила, вмощуючись на край вчительського столу. — Хто може розповісти, яка роль їх у сучасному суспільстві та для вас особисто? — кинула поглядом по класу.

— Я можу, — підняв руку Вовка.

— Ти? — здивувалась. — Ну давай, — підозріло глипнула на Бадія. Той встав біля своєї парти, напружив грудні м’язи, зайвий раз демонструючи їх публіці.

— Гаджети — це дуже класні штуки, — почав українською. — Мій найулюбленіший гаджет — це мікрохвильовка. Там і їсти можна підігріти, і шкарпетки висушити, — цілком серйозно продовжував Бадій. Клас дружно зареготав. Вовка здивовано озирнувся, не розуміючи, чому всім так весело.

— Бадій, — простогнала вчителька. — По-перше, зараз урок англійської мови, а по-друге, мікрохвильовка — це зовсім не гаджет. Сідай, — махнула рукою. Качок ще щось хотів сказати, але засопів і важко опустився на стілець.

— Ще охочі є, чи будемо за списком? — запитала.

— Можна я? — підняла руку Орися Огородник.

— Давай, Орисю, — пом’якшав голос Ангеліни Петрівни. Огородник була її улюбленицею.

Орися вийшла до дошки і почала швидко, навіть з якимось англійським говірком, розповідати про свій улюблений гаджет — смартфон. Вона торохтіла автоматом, не збиваючись і випльовуючи іноземні слова. Вчителька слухала про переваги сучасних засобів комунікації і задоволено усміхалась, навіть очі повіками прикрила. Клас займався своїми справами. Хтось із дівчат відразу випробовував на практиці свій засіб зв’язку, скидаючи смс-ку