Читати книгу - "Азазель"

Петро Кокорін».

Несхоже, що від душевного хвилювання — ось перше, про що подумалось Ерасту Петровичу.

— Про бювар це в якому розумінні? — запитав він.

Помічник пристава стенув плечима:

— Ніякого бювара при ньому не було. Та що ви хочете, не в собі людина. Може, збирався щось таке зробити, та передумав або забув. З усього видно, химерний був пан. Читали ж, як він барабан крутив? До речі, в барабані з шести гнізд усього в одному куля була. Я, приміром, такої думки, що він і не збирався зовсім стрілятись, а хотів собі нерви полоскотати — так би мовити, для більшої гостроти життєвих відчуттів. Аби потім солодше їлось і пікантніше гулялось.

— Усього одна куля з шести? Треба ж, як не пощастило, — пожалів покійника Ераст Петрович, якому все не давав спокою шкіряний бювар.

— Де він мешкає? Тобто мешкав…

— Квартира з восьми кімнат у новому будинку на Остоженці, і прешикарна, — охоче почав ділитися враженнями Іван Прокопович. — Од батька успадкував дім у Замоскворіччі, цілу садибу зі службами, однак жити там не побажав, переїхав подалі від купецтва.

— І що, шкіряного бювара там теж не знайшлося?

Помічник пристава здивувався:

— Що ж ми, обшук, по-вашому, влаштувати мусили? Я вам кажу, там така квартира, що боязно агентів по кімнатах пускати — як би їх лихий не попутав. Та й до чого? Єгор Никифорич, слідчий із окружної прокуратури, дав камердинеру покійника чверть години речі зібрати — та під наглядом городового, щоб не дай Боже не поцупив чого хазяйського, і звелів мені двері опечатати. До появи спадкоємців.

— А хто спадкоємці? — поцікавився Ераст Петрович.

— Тут заковика. Камердинер говорить, що ні братів, ні сестер у Кокоріна немає. Троюрідні якісь є, та він їх і на поріг не пускав. І кому ж отака грошва дістанеться? — заздрісно зітхнув Іван Прокопович. Це ж навіть уявити страшно… Ет, не наша печаль. Адвокат або душоприказники не сьогодні-завтра з'являться. Ще й доби не минуло. А тіло ж бо поки в нас у льодовні лежить. Може, завтра Єгор Никифорич справу закриє, тоді й завертиться.

— І все-таки це дивно, — наморщивши лоба, зазначив юний письмоводитель. — Якщо вже людина у передсмертному листі спеціально про якийсь бювар указує, неспроста це. І про «закінчену тварюку» щось незрозуміло. Ану як у тому бюварі що-небудь важливе? Ви як хочете, а я б неодмінно у квартирі пошукав. Здається мені, що вся записка заради цього бювара написана. Тут якась таємниця, справді.

Ераст Петрович зашарівся, боячись, що про таємницю в нього занадто по-хлоп'ячому вискочило, та помічник пристава нічого дивного в його припущенні не убачив.

— Та й те, слід хоч у кабінеті папери переглянути, — визнав він. — Єгор Никифорич вічно поспішають. Сім'я в нього: сам-восьмий, так він норовить з огляду чи дізнання якнайшвидше додому вшитися. Старий чоловік, рік до пенсії, що ви хочете… А ось що, пане Фандорін. Чи не бажаєте з'їздити самі? Разом і подивимось. А печать я потім нову начеплю, діло неважке. Єгор Никифорич не осудить. Навпаки — подякує, що не смикали зайвий раз. Скажу йому, що із Розшукного управління запит був, еге ж?

Ерасту Петровичу здалося, що худющому помічнику пристава просто охота краще роздивитися «прешикарну» квартиру, та й із «навішуванням» нової печаті, здається, теж виходило якось не дуже, але ж занадто великою була спокуса. Тут і справді пахло таємницею.

* * *

Оздоблення квартири покійного Петра Кокоріна (парадний поверх багатого доходного дому біля Пречистенських воріт) на Фандоріна великого враження не справило — в часи татусевого скороспілого багатства частенько жив і він у хоромах не гірших. Тому в мармуровім передпокої з трьохаршинним венеціанським дзеркалом і позолоченим ліпленням на стелі колезький реєстратор не затримався, а прямісінько пройшов до вітальні — широкої, у шість вікон, у наймоднішому російському стилі: з розмальованими сундуками, з дубовим різьбленням по стінах та ошатною кахляною піччю.

— Бонтонно мешкати зволили, я ж говорив, — чомусь пошепки видихнув у потилицю проводир.

Ераст Петрович був зараз дивовижно схожий на однолітнього сетера, уперше випущеного в ліс і ошалілого від гостро-принадного запаху близької дичини. Повертівши головою праворуч-ліворуч, він безпомилково визначив:

— Оті двері — кабінет?

— Точно так-с.

— Ходімо ж!

Шкіряний бювар довго шукати не довелось — він лежав посеред масивного столу, між малахітовим чорнильним прибором і перламутровою мушлею-попільницею. Але перш ніж нетерплячі руки Фандоріна торкнулися брунатної скрипучої шкіри, погляд його упав на фотопортрет у срібній рамці, що стояв тут же, на столі, на найвиднішому місці. Обличчя на портреті було настільки примітним, що Ераст Петрович і про бювар забув: упівоберта дивилася на нього пишноволоса Клеопатра з величезними матово-чорними очима, гордим вигином високої шиї й ледь окресленою жорсточинкою примхливої лінії рота. Більш за все заворожив колезького реєстратора вираз спокійної, упевненої владності, такий несподіваний на дівочому обличчі (чомусь захотілося Фандоріну, щоб це неодмінно була не дама, а дівиця).

— Гарна, — присвиснув, опинившись поруч, Іван Прокопович. — Що ж це за одна? Дозвольте-но…

І він без найменшого трепету, блюзнірською рукою видобув зображення з рамки й перевернув карточку зворотним боком. Там навскісним, розмашистим почерком було написано:

Петру К.

«И Петр вышед вон и плоїшся горько». Покохавши, не відрікайтесь!

А. Б.

— Це вона його з Петром-апостолом рівняє, а себе, виходить, із Ісусом? Одначе амбіції! — пирхнув помічник пристава. — Чи не через цю особу й руки на себе студент наш наклав, га? А ось і бюварчик, недаремно їхали.

Розкривши шкіряну обкладинку, Іван Прокопович вийняв один-єдиний аркушик, написаний на вже знайомому Ерасту Петровичу блакитному папері, однак цього разу з нотаріальною печаткою та декількома підписами внизу.

— Чудово, — задоволено кивнув поліцейський. — Знайшлася й духовна. Ану лиш, цікаво.

Документ він пробіг очима вмить, але Ерасту Петровичу ця мить здалася вічністю, а заглядати через плече він вважав нижче своєї гідності.

— От тобі, бабо, й Юра! Добрячий подаруночок троюрідним! — вигукнув Іван Прокопович із незрозумілим злорадством. — Оце так Кокорін, усім носа втер. Це по-нашому, по-російському! Тільки вже непатріотично якось. От і про «тварюку» розводиться.

Втративши від нетерпіння всяке уявлення про пристойність і чиношанування, Ераст Петрович