Читати книгу - "Азазель"

Юний Фандорін, судячи з блиску очей, був щодо цього іншої думки. Увесь його вигляд красномовно говорив: ось, мовляв, у столиці люди справою займаються, бомбистів розшукують, а не переписують по десять разів папірці, в яких, правду кажучи, й цікавого нічогісінько нема.

— Ну-ну, — зашелестів газетою Ксаверій Феофілактович, — подивимося, що у нас на міській сторінці.

«ПЕРШИЙ МОСКОВСЬКИЙ ЕСТЕРНАТ.

Відома англійська добродійниця баронеса Естер, піклуванням якої в різних країнах влаштовано так звані «естернати», зразкові притулки для хлопчиків-сиріт, повідомила нашому кореспондентові, що і в златоглавій, зрештою, відкрився перший подібний заклад. Леді Естер, з минулого року почавши свою діяльність у Росії і вже встигнувши відкрити естернат у Петербурзі, вирішила облагодіяти й московських сиріток…»

— М-м-м…

«Сердечна подяка всіх москвичів… Де ж наші Оуени й Естери?…»

— Добре, Господь з ними, з сирітками. Що в нас тут?

«ЦИНІЧНА ВИТІВКА».

— Гм, цікаво.

«Учора в Олександрівськім саду сталася печальна подія цілком у дусі цинічних звичаїв сучасної молоді. На очах у публіки застрелився п. М., ставний молодик 23-х літ, студент М-ського університету, єдиний спадкоємець мільйонного багатства».

— Ого!

«Перед тим як здійснити цей безглуздий вчинок, N., за свідченням очевидців, куражився перед публікою, розмахуючи револьвером. Спершу очевидці вважали його поведінку п'яною бравадою, однак N. не жартував і, простреливши собі голову, сконав на місці. В кишені самогубця знайшли записку атеїстичного змісту, з якої випливає, що вчинок N. не був миттєвим поривом чи наслідком білої гарячки. Отже, модна епідемія безпричинних самогубств, яка досі була бичем Петрополя, докотилася й до стін матінки-Москви. О часи, о звичаї! До якої ж міри невір'я та нігілізму дійшла наша золота молодь, аби навіть із власної смерті влаштовувати буфонаду? Коли таке ставлення наших Брутів до свого життя, то чи варто дивуватися, що вони ні за що мають і життя інших, куди достойніших людей? Якими доречними є тут слова вельмишановного Федора Михайловича Достоєвського із щойно виданої травневої книжки «Щоденника письменника»: «Любі, добрі, чесні (все це є у вас!), куди ж це ви відходите, чому вам такою милою стала ця темна, глуха могила? Дивіться, на небі яскраве весняне сонце, розпустилися дерева, а ви втомилися не живши».

Ксаверій Феофілактович розчулено шморгнув носом і суворо подивився скоса на свого юного помічника — чи не помітив, після чого продовжив значно сухіше.

— Ну й так далі, й таке інше. А часи тут, далебі, ні до чого. Ото дивина. У нас на Русі про таких от здавна говорили «з жиру сказився». Мільйонне багатство? Хто б це був? Але ж, шельми приватні пристави, про всякі дурниці доповідають, а тут і до звіту не включили. Чекай тепер зведення міських подій! Хоча що ж, тут випадок очевидний, застрелився на очах у свідків… А все-таки цікаво. Олєксандрівський сад — це у нас буде Міська частина, другий участок. Ось що, Ерасте Петровичу, не з примусу, а з приязні, злітайте-но до них на Мохову. Мовляв, як нагляд і таке інше. Дізнайтеся, хто такий цей N. І головне, голубчику, прощальну записку неодмінно спишіть, я увечері своїй Євдокії Андріївні покажу, любить вона все таке жалісливе. Та не зволікайте, повертайтеся якнайшвидше.

Останні слова було вимовлено вже у спину колезькому реєстратору, котрий так поспішав покинути свій нудний, обтягнутий цератою стіл, що ледве кашкета не забув.

* * *

В участку молоденького чиновника із Розшукного провели до самого пристава, однак той, побачивши, що прислали не Бог знає яку персону, часу на пояснення витрачати не став, а викликав помічника.

— Ось, прошу за Іваном Прокоповичем, — лагідно сказав пристав хлопчакові (хоч і дрібнота, а все ж із управління). — Він вам усе й покаже, і розповість. Та й на квартиру до покійника вчора саме він їздив. А Ксаверію Феофілактовичу мій низесенький уклін.

Фандоріна посадовили за високу конторку, принесли худу теку зі справою. Ераст Петрович прочитав заголовок

СПРАВА ПРО САМОГУБСТВО

потомственого почесного громадянина Петра Олександрова КОКОРІНА 23-х літ, студента юридичного факультету Московського імператорського університету. Почато травня місяця 13 числа 1876 року. Закінчено… місяця… числа 18… року

і тремтячими від передчуття пальцями розв'язав мотузяні шворочки.

— Олександра Артамоновича Кокоріна синок, — пояснив Іван Прокопович, худющий довготелесий служака з пом'ятим, наче корова жувала, обличчям. — Багатющий був чоловік. Заводчик. Три роки як упокоївся. Усе синові одписав. Жив би собі студент і радувався. І чого людям іще треба?

Ераст Петрович кивнув, бо не знав, що на це відповісти, й заглибився в читання свідчень очевидців. Протоколів було чималенько, з десяток, найдокладніший записано зі слів дочки дійсного таємного радника Єлизавети фон Еверт-Колокольцевої 17 літ і її гувернантки дівиці Емми Пфуль 48 літ, із якими самогубець розмовляв безпосередньо перед пострілом. А втім, ніяких відомостей, окрім тих, що вже читач про них знає, Ераст Петрович із протоколів не почерпнув — усі свідки повторювали більш або менш те саме, відрізняючись одне від одного мірою пророкування: одні говорили, що вигляд молодика відразу пробудив у них тривожне передчуття («Як заглянула в його шалені очі, так усередині в мене все й похололо», — повідомила титулярна радниця пані Хохрякова, котра, однак, далі свідчила, що бачила молодика тільки зі спини); інші ж свідки, навпаки, казали про грім серед ясного неба.

Останньою в теці лежала зім'ята записка на блакитному папері з монограмою. Ераст Петрович так і впився очима в нерівні (певно, від душевного хвилювання) рядки.

«Панове, що живуть після мене!

Оскільки ви читаєте цього листа, значить, я вас уже покинув і пізнав таїну смерті, котра схована від вас за сімома печатями. Я вільний, а вам іще жити й мучитися страхами. Однак б'юся об заклад, що там, де я нині й звідки, як висловився принц Данський, жоден іще досі подорожній не повернувся, немає анічогісінько. Хто зі мною не згоден — уклінно прошу перевірити. А втім, мені до вас усіх немає ані найменшого діла, а записку цю я пишу для того, щоб вам не спало на думку, буцім я наклав на себе руки через яку-небудь сльозливу дурницю. Гидко мені у вашім світі, й, справді, цієї причини цілком досить. А що я не закінчена тварюка, тому свідчення шкіряний