Читати книгу - "Хто проти суперкрутих"

ніколи не кривдив. А міг би запросто — такий красунчик, крутелик і суперзірка. Йому б не одне пробачалось. Як пробачають Теї майже всі її витівки, достатньо їй покліпати своїми довгими віями й усміхнутися своєю цукерковою усмішкою — і як люди не помічають фальшу!

Навіть не подумайте собі, ніби Маґнус здогадується, що він мені подобається, дурні ви, чи що! Тільки Нільс знає, про кого я мрію, малюючи серденька на полях підручника з суспільствознавства. Нікому іншому я про це не зізнаюся. До того ж я знаю, якими мікроскопічно мізерними є мої шанси. Хлопці не люблять таких, як я. У кожному разі, не такі круті, як Маґнус.

А тепер ви, мабуть, подумаєте, що я й справді страшенно закомплексована й затуркана дівчинка, на яку ніхто не звертає уваги. Така собі миршава мишка в окулярах, сидить за першою партою і зливається зі шпалерами на стіні.

Якби ж то мені аж так пощастило.

Але ні, не з моїм щастям.

Окрім того, що ми обоє ходимо до одного 7-А класу, нас із Теєю поєднує лише одне. Нас усі знають.

Усі в школі знають, хто я.

Не тому, що я така кльова.

Не тому, що гарнюня.

І вже точно не тому, що можу всіх зачарувати.

Причина в тому, що я — потвора.

Темна конячка

Ті, що не знають мого імені, називають мене Альбіноскою.

Онде Альбіноска, шепочуться вони в коридорах.

Глянь на її очі. Катуляються туди й сюди, туди й сюди. Як тенісні м’ячики.

Класні сонячні окуляри на тій Альбіносці, пирхають вони навесні. Остання мода від Товариства сліпих.

Бачили Альбіноску? — глузують вони взимку. Така блідюща, просто зливається зі снігом.

Бідолашна Альбіноска… бувають і такі жалісливі. Особливо гарні, неймовірно вродливі дівчата з десятого класу, з гладко зачесаним назад волоссям, зібраним у кінські хвости, на дзвінких підборах, цок-цок; вони холодно всміхаються, проходячи повз мене.

Бідолашна Альбіноска, ніби промовляють їхні погляди. Уявляєте, як воно бути такою?

Ненавиджу тих гламурниць!

Я, до речі, зовсім не альбіноска. Але давно вже перестала ображатися. Навіть сама називаю себе альбіноскою.

Ніби мені нема що робити, тільки всім пояснювати, мовляв, я не зовсім альбіноска, а маю лише вроджений частковий альбінізм.

Іноді я думаю, що бути альбіносом — не найгірша біда.

Хай я потвора, але є люди, яким значно важче жити. От, скажімо, ДЦП-Селіні чи Печеному Біркові. Або хлопцеві, якого ми з Нільсом бачили одного разу — без рук і без ніг: він писав щось на дощечці коктейльною трубочкою, тримаючи її у роті.

Я маю руки-ноги, чую, можу розмовляти й ходити. Я не товста, не карлик і не гігант, не маю жахітливих шрамів на півобличчя. У мене навіть груди почали рости. Не такі вже вони й пишні, але принаймні намітилися.

Вампіри, до речі, теж мертвотно бліді, і це анітрохи не псує їм зовнішність.

Можна собі думати, що я навіть трохи незвичайна, особлива. Таких, як я, на світі зовсім небагато. За своє життя знала тільки трьох альбіносів, я — четверта. Якось, коли мені було шість років, бачила хлопчину в супермаркеті. І ще двох літніх пань, яких ми — я, мама й тітка Муна — зустріли позаминулого року під час нашої мандрівки до Лондона. Вони навіть підійшли до нас познайомитися.

Нечасто щастить побачити таких маленьких альбіносиків, як я, сказали вони, а потім розповіли, що звуть їх Дороті й Анне й що вони найсердечніші подруги ось уже понад шістдесят років. Дороті називала мене dear й пригостила шоколадними кульками з пакетика, а коли мама сказала, що я теж Анне, англійська альбіноска так розчулилася, що вихопила пакетик із цукерками з рук Дороті й віддала мені.

Згодом мама сказала, що я повинна запам’ятати ту зустріч, це мені пригодиться у майбутньому. Вона не знала, що відразу після повернення з мандрів я приклеїла пакетик з-під цукерок у свій щоденник.

А бувають дні, коли мені дуже хочеться бути такою, як усі.

Тоді я ховаюся у своєму Нормальному Світі.

У Нормальному Світі не треба сидіти на першій парті через поганий зір. Не треба мружитися від денного світла. Там мої очні яблука не катуляються туди й сюди, відлякуючи людей. Хтось думає, що я якась блаженна або — що іще гірше — сліпа!

Ось уявіть собі.

Ти хочеш перейти вулицю, мирно й спокійно, нізвідки не чекаючи капості. Раптом якась жіночка кидається до тебе, хапає за руку й верещить у вухо: «Не бійся, я тебе переведу!»

Уяви, як ти намагаєшся пояснити, що сама собі чудово даєш раду, та цієї миті над’їжджає авто, і ти мимоволі здригаєшся. Жіночка тепер уже щосили волочить тебе назад, на тротуар, рятуючи від наглої смерті під колесами. Гальма вищать, жіночка лає водія, ти зашпортуєшся за бровку тротуару й в усьому цьому хаосі гепаєш обличчям у калюжу.

А тепер уяви, що це відбувається перед очима всієї школи.

Таке зі мною трапилося першого після канікул дня. Просто перед шкільною брамою, за кілька метрів від лавок, де зависала вся наша стервозна каста.

Нічого надзвичайного…

Підбіг Нільс, допоміг мені підвестися, але справу було вже зроблено. Хай перехожі не сміялися з мене, а сама жіночка так горланила, що я не чула реготу за спиною, зате я відчувала його всіма ребрами й кісточками, аж мені спирало подих.

Коли я нарешті змогла обтерти від грязюки скельця окулярів, вгадайте, кого першим побачила?

Маґнуса.

Він сидів на лавці, обіймаючи за стан Роню, і дивився просто на мене.

Мені нараз ніби знову забракло повітря. Якби не Нільс, я, мабуть, удруге гепнула б на тротуар. Але Нільс, на щастя, вчасно вгадав мої наміри, потягнув через вулицю, далі від усіх, до трампліна.

— Він не сміявся, — мовив Нільс, коли ми сіли біля підніжжя трампліна.

Я шморгнула носом.

— Я дуже добре бачив, Аннебіно, — додав він. — Сміялися інші, не він…

Я розуміла, Нільс казав це, щоб мене втішити, але тоді його слова не надто мене розрадили.

Трохи заспокоїло те, що Нільс розумів, що було б найгірше в цій ситуації, гірше, ніж талапнутися обличчям у калюжу, — якби Маґнус насміявся з моєї нібито сліпоти.

Бо я не сліпа.

Лише страшенно погано бачу.

— Ось! — Нільс простягнув мені коробочку з перекускою. — Виловив її з калюжі. Може, й небагато води туди набралося…

Зазвичай