Читати книгу - "Розколоте небо"

– Тобі аби зуби скалити! – кинув він молодшій доньці з докором. – Ось буде у тебе чоловік, взнаєш, як ті чоботи довго й тяжко заробляються і швидко зношуються, – сказав Павло Серафимович, знімаючи шкіряні чоботи, які були начищені так, що аж вилискували на сонці.

– Коли це ще буде, – сказала Варя й зашарілася.

– Не знаю коли, але Василь, як мені здалося, не на образи на службі дивився, а на тебе.

– Скажете таке! – щоки Варі залив рум’янець. – Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза.

– Не знаю, не знаю. Казав сліпий: «Побачимо…» Отак воно краще! – сказав чоловік. Він підвівся – високий, кремезний, широкоплечий, – задоволено усміхнувся, зв’язав мотузкою чоботи, перекинув їх через плече.

До Павла Серафимовича підходили селяни, поважно віталися, перекидалися слівцем. Хтось сказав, що біля криниці за селом сидить кобзар Данило.

– Довгенько його не було видно, – зауважила мати.

– Мамо, тату! Можна, я піду пісень Данила послухаю? – попросилася Варя.

– Та йди, доню, – відповів батько, – неділя ж сьогодні, можна трохи відпочити. А ти, Олю, підеш?

– Куди мені з моїм виводком? – сказала стомлено Ольга. – Піду додому, хоч годинку якусь відпочину.

– Мене можете не питати, – втрутився в розмову син Павла Серафимовича Михайло. – Нема мені чого там робити.

– А то чому ж? Чи не хочеш пісень послухати? Почути, що у світі коїться? – звернувся батько до сина.

– Не хочу чути базікання того сліпого старця! – грубувато відповів Михайло. – Знайшли, кого слухати!

– Не до вподоби, то йди додому, – батько насупив брови.

– То й піду! Бувайте, тату, бувайте, мамо, – Михайло натягнув посмішку на обличчя. – Ходімо додому! – наказав дружині та дітям. Батько з сумом подивився вслід синові, тяжко зітхнув, але промовчав.

– Я теж піду, – сказала Ольга.

– Приходьте всі до нас на вечерю, – мовила до неї мати.

– Побачимо, – відповіла донька невпевнено.

– Тату, мамо, а ви підете послухати старого Данила? – запитала Варя.

– Ти йди, а ми з матір’ю сходимо додому, візьмемо щось йому на гостинець, а тоді прийдемо.

– Я з Ганнусею піду! – весело сказала Варя, бо вже примітила серед натовпу, що сунув від церкви, свою подружку. Ганнуся, побачивши Варю, підняла вгору руку з білою хустинкою, помахала нею.

Із Ганнусею Варя товаришувала з раннього дитинства. Батько подруги Іван Теслюк був багато років наймитом у Чорножукових, тож часто прибігала до їхнього двору його старша донька Ганнуся. Батьки Варі завжди їй давали чогось смачненького, тож чорнявенька весела дівчинка чи не щодня бувала у них. Варя так здружилася з Ганнусею, що вважала її за сестру. Одного разу батько Ганнусі попрохав Павла Серафимовича взяти в найми й доньку, бо в родині ще було четверо молодших дітей. Павло Серафимович дав згоду. А чому б і ні? Звичайно, у посівну та жнива у них на полі працювало чи не півсела, але ж роботи вистачало на кожен день – потрібно було і за худобою доглядати, і город обробляти. «У самих здоров’я не прибавляється, платити є чим, та й Варі веселіше працювати буде», – подумав він і не помилився. Дівчата нетямилися від щастя, а Ганнуся виявилася швидкою та роботящою. Це Варя худенька та бліда, а її подружка невисокого зросту, але вся збита, повненька, щоки рожеві, аж палають, а вже якщо за роботу візьметься – усе в її руках аж горить!

– Варю! – підбігла до подруги захекана Ганнуся. – Йдемо Данила слухати? Вже півсела пішло! – заторохтіла дівчина та втерла хустинкою спітніле чоло.

– Ходімо й ми! – мовила Варя, взяла подругу під руку й озирнулася. Їй страх як хотілося бодай на мить побачити Андрія, але того не було видно.

– Андрія виглядаєш? – штовхнула її ліктем у бік Ганнуся.

– Цить! – зашипіла на неї Варя. – Ще хтось почує.

– Я його не бачила. А от Василь на тебе так витріщався! – Ганнуся вибалушила очі і додала: – Як йому не повилазило!

Подруги розсміялися та побігли стежкою з гори, взявшись за руки.

На околиці села, біля яру, обабіч широкої дороги вже зібралося люду. У затінку великого розлогого калинового куща була невеличка криниця, яку з десяток років тому викопали люди коштом кобзаря. От чому старий Данило Перепелиця завжди мав своє почесне місце на лавці біля криниці з чистою джерельною водою, що в будь-яку спеку залишалася холодною, аж зуби зводило.

Кобзар невипадково вибрав це місце для криниці. Звідки він знав, що там є джерело, одному йому було відомо, але кожний мандрівець мав змогу відпочити при дорозі у затінку та втамувати спрагу. Якось Данило розповів, що таких криниць по світу власним коштом він зробив уже шість. У тому ніхто не сумнівався, бо знали люди, що старий бандурист не кидає слова на вітер. Він ходить по світу і знає, що де коїться, як живуть люди в інших містах та селах. Тому й поспішали підкопаївці на зустріч із кобзарем, щоб дізнатися новини. Йому вірили, до його слів дослухалися, бо знали: там, де інші мовчать, правду скаже лише кобзар. Кого йому боятися? Вільний як вітер! А яке задоволення послухати думи про запорізьких козаків! Скільки ж то він їх знав! І про козаків, які потрапили в турецьку неволю, і про козацьке щастя, і про Байду, Марусю Богуславку, про Богдана Хмельницького та Петра Сагайдачного, про Самійла Кішку та братів Самарських. Іноді чоловіки після того, як розбредуться жінки та розбіжаться діти, просили діда заспівати сороміцьких пісень. Кобзар не завжди погоджувався, але іноді співав їм жартівливих пісень, а чоловіки реготали, аж листя на калині трусилося.

Коли Варя з Ганнусею підійшли до криниці, вільного місця на колоді вже не було. Тому дівчата примостилися позаду на м’який килим густого споришу. Сліпий кобзар Данило сидів на лавці в чорній розхристаній сорочці, тримаючи в руках бандуру так обережно та з любов’ю, як тримає мати маля. Його довга сива борода сягала аж до худих та впалих грудей. Біля ніг лежав старий кашкет, а поводир, хлопчик-підліток із більмом на правому оці, сидів поруч на землі, підклавши під себе торбинку. Він, не соромлячись, уминав за обидві щоки великий пиріг із маком, яким його хтось пригостив, і запивав молоком із глечика.

– Що вам, добрі люди, заспівати? – запитав Данило, торкнувшись легенько вузлуватими пальцями струн та приструнків кобзи, ніби перевіряючи, чи всі вони на місці.

– Якусь журну пісню! – сказав хтось із слухачів.

– Навіщо починати з журби? Щось душевне заспівай! – озвався жіночий голос.