Читати книгу - "Розколоте небо"

Варя потріпала рукою чорняве волосся Андрія, яке буйно кучерявилося на скронях. Із-під вусів хлопця сяйнула усмішка, освітила все обличчя, і воно стало круглішим. Він обійняв Варю за плечі, притис до себе. Закохані мовчки пішли поміж березами, які дрімали під місячним сяйвом, розпустивши свої довгі коси. Біля товстої берези вони спинилися. Андрій зняв стареньку полотняну сорочку, простелив на густій соковитій траві. Варя сіла на неї, не відпускаючи його руку. П’янкий запах яснооких ромашок, ніжної росистої конюшини, плечі і руки коханого – усе разом гарячою хвилею огорнуло дівчину, затуманило думки, і її уста подалися назустріч гарячим губам юнака. Усе розчинилося в лавині пристрасті та бажання, яка розтеклася тілом.

– Кохай мене, любий, кохай до нестями, – прошепотіла вона, обіймаючи тепле та мускулясте тіло Андрія. Хотілося розтанути в ньому до решти, до останнього подиху. – Кохай так, ніби це вперше і востаннє…

– Так, моя люба, так, – злетіло шелестом із його вуст…

Варя та Андрій сиділи якийсь час мовчки, пригорнувшись один до одного.

– Отак би все життя, – замріяно мовила Варя.

– Так і буде, моя люба, – відповів юнак та міцніше пригорнув до себе Варю за плечі.

– Справді?!

– Так, – сказав він, а потім додав: – Якщо твій батько дозволить нам побратися.

– А чому ти думаєш, що він буде проти?

– Бо ти така…

– Яка?

– Гарна, красива! – із захопленням промовив хлопець.

– Гарна? – усміхнулася Варя. – Мати каже, що таку худу та недогодовану ніхто заміж не візьме.

– Дурня! Ти – найкраща! Ти – незвичайна!

– Тому що в лісі знаю кожну пташину? Знаю, де їхні гніздечка, де білка ховається у дуплі і коли у неї будуть дитинчата? Тому незвичайна?

– Недаремно ж тебе позаочі іноді Мавкою кличуть, – прошепотів юнак.

– Пусте! Аби не відьмою.

– А ще ти грамотна та розумна, – мовив Андрій. – Ти закінчила церковно-приходську школу, а я хто? Безграмотний, навіть читати не вмію.

– Я навчу тебе! Чи ти винен, що батько пішов під кригу на зимовій рибалці, а мати так зламала ногу, що досі з двома палицями ледь совається? Ти правильно вчинив, що взяв на себе піклування про своїх молодших братів. Головне, щоб людина, з якою я буду поруч усе життя, була порядною, щоб кохала мене.

– Якби ж це розумів твій батько, – зітхнув Андрій. – Хто він і хто я? Він – багач, має двох наймитів, і город, і поля, і сіножаті, і навіть ось цей березовий гай. А у нашої родини клапоть землі та п’ятеро ротів. Знаєш, як люди кажуть: «На похиле дерево і кози скачуть»… То одежу треба справити, то взуття, а про їжу я вже мовчу – тільки й думки, аби щось поїсти.

– Ну то й що?!

– Про таких, як я, говорять: «Як не було добра змалку, то не буде й до останку», – сумно сказав Андрій.

– Ну що ти таке балакаєш?! Ти ж мене кохаєш, а я – тебе. Батько душі в мені не чує, чи то ж він не бажає мені щастя? Не ворог же він мені?

– Ось тому й усе частіше спілкується з Василем. А той до рота твоєму батькові заглядає та підтакує, напевне, у зяті вже набивається. А як той Василь на тебе дивиться! Очі б йому повиколював, щоб не тільки на тебе не вирячувався, а й світу білого не бачив!

– Ревнуєш? – усміхнулася Варя. – Мені той Василь потрібний як дірка у мішку!

– Зате у нього зо п’ять гектарів землі є, кінь, корова, теличка та й ще різна живність. Забере Василь тебе у мене. Що тоді я буду робити?

– Це якщо я піду за нього. Навіщо мені чужа худоба? У нас своєї вистачає. Я ж у тата пізня й наймолодша дитина, тому й така кохана. Після сестри Ольги та брата Михайла мама народила чотирьох дівчаток, і всі вони помирали в перші дні життя.

– А чому?

– Напевно, тому, що мати не має відпочинку, все в тяжкій праці, тож і діточок народжувала в полі, при роботі. А тут я їм на радість народилася, кволенька, але живуча, тому й люблять вони мене без тями. І будинок новий звели, й господарство немаленьке тримають, щоб було мені й моєму чоловікові і на стіл, і до столу. Чи ж можуть вони піти проти нашого спільного бажання?! Гадаю, що ні, – мрійливо сказала Варя. – Ось зберемо врожай, змелемо зерно, мені восени виповниться двадцять років, я поступово підготую батьків, тоді й поберемося. Головне, щоб зараз ніхто не дізнався, аби не була звістка про наше кохання для них як сніг на голову. А потім заживемо як люди. І все у нас буде добре.

– Твої б слова та Богові у вуха!

– Так і буде! Я це відчуваю! Серцем, душею чую! – палко мовила Варя. Андрій перехопив її погляд, очі сяяли щастям. – Розкрию тобі маленьку таємницю, – майже пошепки сказала Варя і хитрувато примружилася. – Батько казав якось, що відпише березовий гай мені на придане. Ти можеш уявити, ось ця місцина буде наша з тобою?! Ми зможемо приходити сюди, коли захочемо, вдень і вночі, не криючись ні від кого.

– Моя ти мрійниця! – сказав він із любов’ю. – А якщо батько буде наполягати на шлюбі з Морозенком?

– Тоді я поговорю з Василем. Він сам відмовиться від мене.

– І що ж ти йому скажеш?

– А це вже моє діло! Я знаю, що сказати! – впевнено сказала дівчина та додала: – Любий мій, мені потрібно повертатися додому – вставати доведеться, ледь почне сіріти.

– Я проведу тебе до самого подвір’я, – запропонував хлопець.

– Ні, – тихо, але рішуче сказала дівчина. – Лише до вулички.

До маленької хатини, де посапувала уві сні бабуся, Варя принесла запах луків, скошеного сіна, деревію та таємної любові. Дівчина вмостилася на постелі, коли за вікном ще спали сині тіні та з неба з цікавістю позирав на село жовтий місяць.

Розділ 2

Уся велика родина Чорножукових, святково вбрана, вийшла з церкви після недільної ранкової служби. Варя зняла з голови чистеньку білу хустинку, струснула волоссям. Дві товсті коси з пухнастими розплетеними кінчиками метнулися по спині зміями. Павло Серафимович відійшов на узбіччя курної дороги, що тяглася нагору до церкви, сів на старий трухлявий пень, крякнув, поважно провів долонею по пишній бороді.

– Та йди вже взутим! – зауважила дружина Надія, знаючи про намір чоловіка.

– Ага! – хмикнув Павло Серафимович. – Так і пішов!

– Ось так завжди! – зітхнула жінка й усміхнулася Варі.

– Батька вже не переробите, мамо, –