Читати книгу - "Розколоте небо"

– Люди добрі, – промовив Данило, підвівши голову. Він примружив сліпі очі, ніби вдивлявся в безодню синього неба та міг його бачити. – Послухайте про вдову Івана Сірка.

Одразу стало так тихо, що було чути лише цвірінчання невгамовної пташки десь у гущавині калинового куща. Кобзар защипнув нігтями струни, й ожили вони звуком.

– В городі Мерефі жила вдова,

Старенька вдова,

Сірчиха-Іваниха.

Сім літ не бачила вона Івана,

А біля себе мала двох синів —

Сірченка Петра та Романа.

Полилася пісня з вуст виконавця, а бандура[1] як жива у його руках. Великий, вказівний та середній пальці бандуриста защипували струни, а слухачів так полонила музика, аж їм здавалося: то зачеплені струни душі. І вже плаче душа разом із вдовою, сини якої поїхали шукати рідного батька та й загинули. А голос бандуриста сильний, ніби й років на нього немає. А коли дійшов до слів про те, як плакала вдова, до землі припадаючи, хтось із жінок тихенько заскиглив, та на неї одразу шикнули: «Тихо ти!»

– Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

Первая печаль, що я сім год пробувала,

Сірка Івана в очі не видала;

Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає;

Третя печаль – що Сірченко Роман умирає, —

закінчив кобзар.

Струни протяжно дзенькнули, ніби розсіваючи серед натовпу печаль вдови. Жінки вже не стримували сліз – схлипували та витирали сльози кінчиками хустин. І вміє ж цей Данило розтривожити душу!

– Бандура в тебе, Данило, як жива, – сказала жіночка поважного віку. Вона вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

– А й справді, – додав вусань, який сидів на колоді. – Забрів якось до нашого села один кобзар, хотів порадувати піснями. І роботи було повно, а ми, дурні, повелися, кинули все, прийшли послухати. А він бринькає на ній, ніби дражнить тебе, нема ні пісні, ані музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб більше сюди не потикався.

– Так! Так! Було таке! – зашуміли люди.

– Тоді ми зрозуміли, що краще нашого Данила ніхто не заграє, – продовжив чоловік.

Старий кобзар ледь помітно усміхнувся собі у вуса. Його частенько у різних селах називають своїм, хоча він нетутешній, із Полтавщини, та навряд чи комусь було цікаво те знати.

– То був не справжній кобзар, – сказав старий. – Зараз їх розвелося, як бліх у собаки.

– А в тебе інструмент замовлений, чи як? – спитав хтось насмішкувато.

– Кобза не замовлена, а пройшла ритуал освячення.

– Як то?

– Люди добрі, чи знаєте ви, що бандура – єдиний інструмент, який проходить освячення? – запитав бандурист і торкнувся пальцями голосника, вирізаного посередині деки у вигляді квітки з шістьма пелюстками.

– Зроблена з гарної деревини, то й звучить добре, – сказав молодий хлопець. На нього одразу ж невдоволено зиркнули старші чоловіки: молоко на губах не обсохло, а він тут патякає.

– Так, – погодився Данило, – деревина та робота майстра теж має значення. Моя бандура зроблена з ялини, та таким майстром, яких уже не лишилося в світі. Але чи мала б вона такий голос, якби не пройшла аж два ступені посвяти? Сумніваюсь.

– Аж два?

– Так. Перший ритуал називається одклінщина. Він відбувся біля святого храму, де не було жодної сторонньої душі, лише я під небом та Бог нагорі. Тоді я, ще молодий та гарний, дав обітницю обраному шляху. І знаєте, скільки я тоді молитов прочитав? – запитав старий, не чекаючи на відповідь. – Аж шістдесят!

– Ого! І всі знав напам’ять? – спитав здивований юнак.

– А то ж як?! Я сліпий від народження, – відказав Данило та продовжив: – А другий обряд називається визволівка. Тоді я склав клятву з суворих присяг. Ось так! – сказав старий та тяжко зітхнув. – Я б міг іще багато цікавого вам розповісти, але ж ви прийшли не за моїми спогадами, тож послухайте пісню «Сокіл і соколя».

Данило витримав паузу, доки стихли голоси, й знову торкнувся струн бандури. Він знав, як розчулити людей. Хіба ж могла залишити байдужими слухачів пісня про сокола, який полетів у чисте поле «живності діставати, не дістав, дитя утеряв»? Йшли стрільці, безпорадне дитя «у пута запутали та понесли у город на ринок». Полегшено видихнули слухачі, коли дізналися, що Іван Богословець «велике мав милосердіє», срібні пута з ніг познімав, поніс на гору та випустив птаха на волю.

Дай, Боже, на здоров’є на многі літа

Всім православним християнам,

На многі літа,

До конця віка!

Такими словами закінчив свою пісню бандурист.

У жінок і дівчат ще не висохли сльози, а вони вже усміхалися – так гарно закінчується пісня! Люди дякували бандуристові, але не аплодували, бо не прийнято. Понесли гостинці Данилові та сироті-поводирю. На простеленій старій ряднині з дірками, яка, напевне, слугувала їм і ковдрою, і одягом у негоду, з’явилися і хліб, і пироги, і шматочки сала, і сир, і молоко в кухликах, а в кашкет клали гроші.

Варя з Ганнусею послухали розповідь старого про те, як нещодавно в місті ревнивий чоловік зарізав свою молоду дружину та новонародженого хлопчика, а щоб не впала на нього підозра, вклав у руки небіжчиці ножа. Він спалив свою закривавлену одежу, а сам такий крик та галас здійняв, що ніхто б і не здогадався ні про що, якби вже після похорон не знайшли у грубці шматок незгорілої закривавленої його сорочки. І хто знайшов? Сусідський хлопчик, який прийшов до «згорьованого» батька допомогти прибрати в хаті.

– Не приведи Господи! – хрестилися жінки.

Варя ще трохи покрутилася в натовпі. Вона кивнула батькові, який саме викладав гостинці бандуристу та збирався з ним повести розмову про більш важливі справи у світі, й звернулася до Ганнусі:

– Може, підемо звідси? Далі будуть нецікаві чоловічі розмови.

– Ходімо! – погодилася подруга.

Дівчата взялися за руки та побігли до села. «Андрійко чомусь не прийшов», – майнуло в голові Варі, але незабаром вона вже не переймалася думками про коханого, бо з подругою пішли їсти.

– А твій батько не насвариться? – поцікавилася Ганнуся, коли від пирога з маком залишився маленький окраєць.

– Та ти що?! – засміялася Варя. – Ти ж добре його знаєш. Батько суворий до інших, а душа в нього добра та лагідна. Знаєш, як він мене любить?!

– Знаю. Ластівкою кличе. Дивно якось.

– Що тут дивного? – запитала Варя, ставлячи кухлик із молоком на великий круглий стіл, застелений білою вишиваною скатертиною.

– Ніхто в селі свої дітей так не називає – не прийнято.

– А