Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

банківський консультант побачив, як виглядає смерть. Віра Сергіївна мала фарбовані набіло патли, пропущені через прасочки для волосся і від того сухі й неслухняні. Патли стирчали навсібіч, нагадуючи зачіску пізньої Пугачової. Віра Сергіївна мала горілчаний подих та кричущий і дикий макіяж, від чого Сергієвою спиною знову, вкотре вже за сьогодні, сковзнула холодна зміюка. Лабуга нависла над пораненим і злегка погойдувалась, не спускаючи, втім, вказівного пальця з гачка ружбайки. У тому, що зброю зарядили знову, Сергій не сумнівався.

– Ти, банкір, не ображайся, – продовжувала Вєрка. – Ми тебе не знаємо, ти нас не знаєш, все чікі-пікі. Але ти прийшов до мене додому, грузиш нас із другом, щось вимагаєш, Лісоруба взагалі на хуй послав. Це який банк так дозволяє з клієнтами спілкуватись, га? – вона тицьнула його кінцем дула у здорове плече, від чого Сергій крутнувся.

Чувак із сокиркою на підтвердження того, що він Лісоруб, зробив якийсь виразно театральний рух, а потім приклався до пляшки. Сергій скривився, дивлячись на нього. Дотик рушниці повернув підбитого на землю, до реальних відчуттів, зокрема, до скаженого болю, який трощив на шматки його закривавлене плече і викручував усе тіло.

– Мені би… лікаря викликати, – простогнав Сергій.

– Буде, буде тобі лікар, не парся, малий, – ніжно промовив Лісоруб, також нахиляючись до нього.

Стеля над головою Сергія почала рухатись, то наближаючись, то віддаляючись, голова пішла обертом. Він похилився був набік, сповзаючи по дверях, але Лісоруб підставив коліно – і поранений залишився сидіти. Він запропонував Сергію пляшку, той спершу відштовхував її від себе, потім вхопився за горлечко здоровою рукою і зробив кілька довгих ковтків. Тілом потекло тепло, виносячи весь біль кудись, де його не чути.

Лабуга, побачивши, що банкір поплив, знову заговорила:

– Ти звиняй, якщо що. Я не втрималась, коли ти Лісоруба образив.

– Так він мене перший послав.

– Е-е-е, ти не плутай, банкір. Він удома, а ти – на роботі. Він хоч виїбати тебе може, а ти не пискни. Бо ми клієнти, а ти – найнятий працівник. Так шо, братан, ти не по етикету поступив. Згоден?

– Не згоден.

– Неправильна відповідь. Клієнт завжди правий. Пам’ятай про те, що ти найнятий працівник. І не залупляйся.

– Але, блядь, Віро Сергіївно! – взяв розпач Сергія. – Якого біса стріляти? Та ще й у плече! Можна було кудись навмання стрелити, нє?!

– А я навмання і стрелила, – заспокоїла його Лабуга. – Дякуй Богу, що живий зостався, бо могла би в голову поцілити, ото дуже би тут патякав зараз, правда?

Сергій вирвав із рук Лісоруба пляшку і знову добряче приклався. Цього разу стало вже гаряче, рана знову запульсувала, тепер боляче і гостро, а низом живота покотився мутний ком.

– Щось ти дуже багато водяри випив, – незадоволено промимрив Лісоруб, сідаючи поруч із Сергієм.

– Тобі що, жалко? Це за руку!

– Так водяра ж моя особиста. А шмаляла в тебе Вєрка.

– І шо?

– Та нічого. Кумариш ти мене, банкір. Нада шось рішать.

– В смислі? – не зрозумів Сергій.

– Душа моя цей… сатисфакції, – вимовив Лісоруб важке слово, яке випадково застрягло в його підсвідомості, – вимагає. Я пропоную судити тебе.

– За що?

– За водяру мою, дебіл.

– Віро Сергіївно, – звернувся за підтримкою до Лабуги Сергій. – Може, ви якось повпливаєте на вашого Лісоруба?

– Ти шо, дурний? Він мене позавчора ледь не зарубав! – відмовилася Вєрка.

– Так мене за водяру судити? А за руку вас, рєбята, хто засудить?

– Ти міліцію викликав?

– Викликав, – підтвердив Сергій.

– Ну, ось чекай, вони приїдуть, і нас засудять. А тебе ми без ментів посудимо. Ми ж собі не викликали, Вєрка?

– Ні-ні, не викликали, – підтвердила та.

Сергій дивився на них п’яними очима. Лабуга присіла біля нього, типу еротично розкарячивши свої старечі ляжки холодною підлогою. Запалила цигарку. Пригостила Лісоруба. Запропонувала пораненому. Сергій погодився, затягнувся, і його почало нудити.

– То що? – скорився долі Сергій.

– Дивись, – пожвавішав Лісоруб. – Усе чесно, як у давній Скандинавії. Зараз вигадаємо тобі щось, якесь випробування. Якщо підфартить і зробиш – значить, невинний, пощастило. Якщо не зробиш – застосуємо покарання.

– О’кей, – захопився ідеєю Сергій.

– Дивись. Пропоную так, – на секунду замислився Лісоруб, – ти запалив сигарету останній. Якщо наряд приїде за той час, що буде диміти сигарета, то твоє щастя. Якщо ні – давай я тобі руку відрубаю. Один хрін – підстрелений. А так регрес будеш отримувати. Виробничий травматизм! Січеш?

– Січу.

– Згода?

Сергій окинув поглядом тісну сходову клітку, затягнувся і погодився.

Пляшка горілки заходила по колу, кожен відпивав рівно по ковтку. Сергій кидав погляди на зачинені двері під’їзду і намагався згадати якусь молитву. Лісоруб ніжно гладив краєчок сокири своїм мізинцем і усміхався. «Ось тобі… чим не секс утрьох, Платонов? Бляха, як добре, хоч і стрьомно», – пронеслося в голові у Сергія, але миттю погасло і забулося.

Першою забичкувала сигарету Лабуга. За півхвилини Лісоруб. Він підвівся, притис тулуб Сергія коліном до дверей і підняв його поранену руку. Сергій Платонов, молодший банківський консультант, знову відчув біль і заревів. У нього залишалося ще на дві затяжки максимум. Коли він робив останню, під входом до під’їзду загальмувала машина, чути було, як із неї, тупочучи, вибігли люди.

Двері рвучко відчинилися, і наряд міліції просто на сходовій клітці першого поверху наштовхнувся на неймовірний натюрморт: між заляпаних кров’ю стін і дверей на підлозі сидять троє людей. Один молодий, у колись білій сорочці, навіть здалеку видно, що п’яний. Другий – старий і замизканий, із сокиркою в руці, притис першого до дверей квартири, тримаючи руку молодшого з наміром її відрубати. Поруч із цими двома даунами в позі сніжинки розляглася на підлозі вічна зайобщиця їхнього відділку – Вєрка Лабуга. Старший усе зрозумів.

– Картина маслом. Вєрка, шо тут таке?

– Той-во п’яний козел до нас із Лісорубом в хату хотів залізти, – вимовила Лабуга неслухняним язиком.

– То правда? – спитали Лісоруба.

– Так-так, товариш начальнік, чиста правда. Я його провчити хотів, аби не лазили тут всякі.

– Руку відрубати?

– Ну, а що ж? Порядок мусить бути.

– Ну ти і дебіл, Лісоруб, – дорікнув йому старший, – а колись же актором був у театрі.

Міліціонери підхопили під пахви в дупель п’яного Сергія і виволокли на вулицю. Шалена зелень навалилася на нього з усіх боків, його закрутило і вирвало. Міліціонери трапилися хороші. Купили йому мінералки, надавали ляпасів, аби прочунявся. Відвезли до себе.

Десь за годину молодший банківський консультант Сергій Платонов сидів на лаві перед відділком, ще п’яний, але вже із забинтованою рукою та трошки прочищеною головою. Він розповідав цю історію, точніше, ту її частину, яку